Андрій Кокотюха "Червоний"

 Перше я прочитав "Таємне джерело", відгук написав більш негативний, аніж позитивний чи хоча б нейтральний, як то часто буває. Я не мав намірів читати інші його книги, просто познайомився з одним його романом і все, досить, як мені тоді думалося (це було в березні). Літо видалось не надто багатокнижним, а от осінь приваблювала насамперед тим, що мав відбутися Форум видавців, на який, за дивним збігом обставин, мене запросили, яко одного з авторів "Друзів незрадливих". Про цю книжку також можете знайти відгук. Тоді всі, мабуть, найбільше чекали одного роману: "Марусі" Шкляра. Тема національно-визвольного руху мене зацікавила більше, ніж та сама тема, але на уроках історії, тому, коли трохи пізніше вийшла книга "Справа отамана Зеленого", не довго думаючи, вирішив невдовзі придбати книжку. Ось так я її і прочитав, після чого кардинально чи не кардинально, проте змінив свою думку щодо т.зв. масової літератури Андрія Кокотюхи.

А тепер багато не буду писати. Книга сподобалась, хоча найкраща, на мою думку, з усіх - "Справа отамана Зеленого".

Новий роман не купляв, бо мені не сподобалася обкладинка. І назва. Здається, це вже межує з графоманством. Або з щоденною роботою, якою заробляєш на хліб.

Софія Андрухович "Фелікс Австрія"

Не так давно я читав інтерв'ю Софії, де вона розповідає про те, скільки всього змінилося в її житті. Тепер, коли я прочитав цю книгу, можу сказати, що здогадувався про, знову ж таки, те, яким буде сам стиль написання. Простіше кажучи, "Фелікс Австрія" мало чим відрізняється від того інтерв'ю: в ньому така ж безтурботна легкість, сповнена радістю існування. (В ширшому сенсі - радістю крихітного існування, що (для різноманітності) можна заримувати зі словом смакування). Тобто це ніби спілкування на свіжому повітрі, Софія розповідає нам (звісно словами Стефці) за чашкою кави про все на світі. Кожен розділ - довершений. Як писав хтось, слова стоять на своїх місцях, та й речення і цілі розділи також. Хоча не скажу, що я дуже вражений. Не дуже. Але вражений. А тепер залишається інтрига. Якою буде наступна книга? І це добре.

Юрій Покальчук "Не наступайте на любов" і "Анатомія гріха"

               Ну не можу я читати те, що мені не подобається. Я намагався прочитати всі вірші в першій книжці, намагався зрозуміти їх, але на цьому врешті поставив крапку.

Вірші Покальчука можна звести під один знаменник. І називається він "за межами логіки в країні див". Ні, було кілька рядків, котрі мені сподобались, але загалом його вірші примітивні, як на мене. Життя-буття, коротше кажучи.

А "Анатомію гріха" відкрив, прочитав декілька перших речень і закрив. Не цікаво. Принаймні мені.

Галина Пагутяк "Магнат"

Однозначно рекомендую цю книгу. Не тільки тому, що вона вийшла у видавництва Малковича, не тільки тому, що я "колекціонер" цієї серії, бо хіба може бути щось поганого в тому, щоб збирати на своїй полиці дійсно якісні книги і справді визначних письменників?

Пані Галина пише, що вона, образно кажучи, любить занурюватись у "цей час - початок ХVII століття" і їй не хочеться звідти йти. А ще, що не вона обрала ясновельможного Яна Щасного, а він її.

Варто зазначити, що ця книга, як, мені чомусь здається, й усі її книги, пронизані (і то доволі глибоко) містикою. А в даному випадку - спіритизмом.

Все-таки ні. В Шевчука "На полі смиренному" 11-12 ст, а тут - 17. Втім, все правильно. Шевчука і Пагутяк поєднує, можливо, один творчий дух (ну от, знову спіритизм;), але мої слова не претендують на істинність чи псевдоістинність, тому нічого агументувати-аналізувати не буду: просто мені так здалося і крапка. Або варто надалі не приділяти особливої уваги цьому. Просто коли читав "Слугу з Добромиля", то згадав Шевчука. В цьому нічого поганого нема, правда?

Ренсом Ріггс "Місто порожніх"

Кожен, хто читав, зробить для себе певні висновки, адже книжка написана саме для цього. Я не буду ні порівнювати з першою частиною, ні фантазувати про третю частину, якщо вона взагалі планується. Я скажу тільки, ну, одну фразу, одну таку думку, котра з'явилася в мене, коли я читав.

Ми живемо в прекрасному, дивному світі. Дехто цього не знає і ніколи не дізнається. Дехто здогадується, але теж напевне не знає. Однак цей світ не ідеальний. Люди не ідеальні. Зовсім не ідеальні. Серед них є один звір. Монстр, котрий прагне влади. Тому між добрими і злими точиться війна. Війна, котра одним завдає тільки біль і добавляє негараздів, а іншим приносить втіху.

Якщо коротко, то книжка, попри всю її дитячість, наївність, грайливість і так далі, зовсім не про це. Вона дає кожному шанс зрозуміти що правильно, а що ні.

У вужчому сенсі вона дає вибір.

Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля"

Ось так виглядає ця книжечка. Одразу треба сказати (бо забуду), що мені чомусь згадується твір Валерія Шевчука "На полі смиренному". З чим це пов'язано - не знаю, можливо, зі стилем написання, можливо, справа в століттях, тобто зараз я не можу конкретно сказати, але якби мав біля себе Шевчука, то дослідив би.

Дуже сподобалась химерність, яка присутня в книжці. Але це і не химерність, тобто не вигадка. Натомість щось третє. Сам не знаю.

Гаразд, щось я із цим відгуком гальмую.

Втім, книга сто відсотків варта Вашої уваги.

Андрій Кокотюха "Справа отамана Зеленого"

Довго лежала без діла ця книжка. Коли ж я взявся читати - теж не сподівався чогось грандіозного, проте безпідставно: автор настільки доступно й, як вірно хтось зауважив, "без зайвих емоцій" передав настрій, політичні коливання й напасті того часу, що читання перетворилося в превелике задоволення.

Безсумнівно Кокотюха є майстром гостросюжетних романів. Але це не означає, що для того, аби досягти такого ефекту, він вдається до якихось екстравагантних засобів.

Анджей Стасюк "Галицькі оповідання"

Більше сподобався "Корабельний щоденник". Цей твір здався дещо не стасюковим, яким я очікував його побачити після знайомства з автором. Але є моменти, коли речення або кілька влучних слів викликали в мене якусь почуттєву ланцюгову реакцію. Навіть не так. Я прочитував ще і ще, не менше десяти раз, ще і ще те саме речення або кілька вуличних слів (так, таких), думав, просто думав про те, що він написав, що хотів цим сказати. Це взагалі важко описати, але ви зрозумієте. А щодо тексту загалом, то трохи нуднувато. Проте я не жалкую. Дякую всім, хто долучився до створення цієї книги, хто подарував всім нам шанс прочитати "Галицькі оповідання" Анджея Стасюка, спритного сенсохідця, уважного фотографа найпрозоріших місць нашої душі.

Богуміл Грабал "Я обслуговував англійського короля"

Пишу цей відгук пізно вночі, книжку дочитав, коли повертався з Франківська до Львова. Книга захоплює з другої сторінки, тому що з першої ти ще не звикаєш до своєрідної (грабалівської, тепер можна казати) прози. Богуміл Грабал - це письменник, який стоїть поруч з Бруно Шульцом та ін. Його проза така, що одразу можна сказати: "Один з геніїв", тобто десь в тому ХХ столітті були такі люди, які творили щось таке, що зараз можна назвати чимось особливим. Це все дуже складно і потребує глибокого вивчення, яке, можливо, вже хтось проводив, одначе, потрібно сказати, що мені подобається власне така література: Бруно Шульц, Йозеф Рот, Тібор Дері, а тепер і Богуміл Грабал. І я взагалі дивуюся скільки може бути (ймовірно) таких авторів і книг, про яких ми нічого не чули і не знали, але вони, по суті, були (чи є) такими собі алхіміками слова, можливо, слова досі ХХ століття? Алхімія слова - це взагалі до мене, хоча  я всього лише неофіт. На цьому я закінчу. Досить вам цього, як писав Богуміл?

Книжка - супер.

Василь Шкляр "Маруся"

Щойно дочитав, пустивши скупу сльозу. Першу і останню. Бо цей “національний бестселер”, як охрестили “Марусю” ще, мабуть, в 2009 написаний не для того, щоб над ним побивались, а для іншого, можна сказати протилежного. Для того, щоб зібрати всю свою волю в кулак – і вмазати по окупанту як слід.

Що тут ще говорити? Хто не читав – обов’язково читайте. 

Ірен Роздобудько "ЛСД"

Передмова пані Тетяни Вергелес налаштувала, скажімо, на потрібну ноту, тому що прочитавши її, передмову, я вже знав, - довіряючи на слово, - що книга є суперовою. Не подумайте, що це іронія, ні, я направду сподівався, що Роздобудько, як завжди, не підкачає, тобто задоволення від прочитаного – гарантоване. Хто його гарантував? Та я сам, бо вже не одну книжку пані Ірен прочитав і ще жодна не залишила мене ні з чим.

Чимось нагадує “ЛСД” мені “Дім дивних дітей”, а ще такий фільм, де грає Єва Грін, забув його назву англійською. Чи не “Crew”? Однак з часом, а точніше зі збільшенням прочитаних сторінок, я зрозумів, що справа не в подібності декорацій, справа в начинці, як би міг хтось з письменників написати. Десь тоді я вже чітко розумів, що “ЛСД” – це “ЛСД”, не щось інакше, не щось запозичене з Ріггза абощо.

Був цікавий момент, коли я їхав в автобусі до Львова і – ніхто не застрахований від такого – натрапив на кумедну фразу. Я засміявся і замовк, розуміючи своє хитке становище. Інші пасажири, котрих, здається, не було багато, як мені здалось, не відреагували на мій сміх. Ну й добре! Хто читав книгу, то, певно, зрозуміє. Йдеться про ті скорочені імена, наприклад, Пат, Тур чи хто там ще був. Також йдеться про собак.

Добре, що я нічого особливого не очікував. Бо колись таке сталося з “Якби”. Я думав, що попереду на мене очікують якісь фантастичні пригоди, натомість це була просто хороша книга, як і кожна, яку я прочитав. А це: “Гра в пацьорки”, ”12”, ”Якби”, ”Оленіум”, “Я знаю, що ти знаєш, що я знаю”, а тепер і “ЛСД”.

Тож такий відгук. Хто любить творчість Роздобудько – читайте.

PS: Вищезгадана пані Тетяна написала в передмові, що ця книга, на її думку, найкраща, проте я думаю, що найкраща книга в Роздобудько ще попереду. Звісно, я не читав багатьох її романів і так далі, але ви, мабуть, здогадуєтеся, що взагалі не варто говорити “найкраща” або “найгірша”. Бо сказати перше – означає поставити крапку, сказати друге – поставити хрестик. Щось таке.

Збірка "Друзі незрадливі"

Моя історія не найкраща, але й не найгірша. А загалом історії тут, – мається на увазі за майстерністю написання, адже окрім Карпи, Карп’юка і, можливо, ще когось серед авторів немає професійних письменників, – різні.

Хочу сказати, що книга дуже душевна, а назва звучить майже так само тепло, як “Теплі історії до кави”. Кожна історія – серце. І кожна історія по-різному, проте завжди дивує.

Є в цій збірці одне, на мою думку, беззмістовне оповідання (чи кілька), а є одне дуже сильне. Принаймні емоційно.

Ну і все. Дякую за таку книжку упоряднику Оксані Думанській. Окремо за ідею – Олександрі Коваль, ВСЛ – за примірник і Форуму – за конкурс.

Володимир Лис "Іван і Таумі Ремпбел"

Добре все-таки, що перший роман Лиса, який я прочитав, був саме "Маска", оскільки він встановив такий собі рекорд, позначку, яку наступним романам ("Соло для Соломії", "Століття Якова" та інші) вже важко в принципі важко досягти бодай краєчком, наприклад, вуха чи що, тобто я (дякуючи хорошій пам'яті, як у Тібора Дері) погано пригадую послідовність прочитаних романів, але якби першим я прочитав "Маску" (що цілком вважаю імовірним), то наступні прочитані книги здавалися б не тим, не таким. Хоча, - ясна річ, сперечатися не буду, боже збав, - кожен твір Лиса - це щось інакше, не подібне на попереднє, втім - об'єднане суто Лисівським, скажімо, діалектизмом.

Здається, все набагато простіше, ніж мені хочеться. Проте й не потрібно щось спрощувати. Мабуть, варто говорити правду, принаймні так, як думаю, а оскільки особливих думок після прочитання цієї книжки не було, то ось я і пишу щось подібне на підведення ще одного невеличкого висновку-враження. Або просто фантазую, такий собі есей на тему "В.Лис і невеличкі села Волині". Або "Діалект на діалекті!". Ви маєте зрозуміти, що Лис дуже життєвий письменник. Наприклад, писав він про Загорєни - і я досі пам'ятаю назву цього села (яка пам'ять! одне слово!). От зараз запам'ятав ще й Кукурічки. А ще була Стара Вишня, ба просто Вишня, мо', солодка? кисла? Не знаю...

- І як тобі? - питає дівчина.

- Читати можна, якщо любиш Лиса, але не обов'язково.

Вона не зовсім, як мені здалось, зрозуміла як це так: любити чиюсь творчість і говорити "необов'язково", тому я повторюю, що якщо хочеш почитати (це так, як газету або переглянути улюблене недільне телешоу), то можна читати, але не обов'язково, тобто можна як-не-як і пропустити телешоу, не смертельно, ні, від такого не помирають, гарантую. Ось так. Я читав, бо це Лис. А міг і не читати. Я дуже його поважаю, але цю бурду нікому не рекомендую. І все ж таки один плюс є в цій книжці. Просто неймовірна концентрація діалектів ;)))

Дякую за увагу!

Анджей Стасюк "Корабельнний щоденник"

"Центрально-східну ревізію" я читав уже, тому, по суті, цей відгук не загалом про книгу "Моя Європа", а про "Корабельний щоденник" Анджея Стасюка.

Почну з того, що Стасюка я давно хотів почитати, так би мовити, познайомитися з ним. Але сталося щось інше: я не лише познайомився, я зустрівся віч-на-віч з автором. Ми зустрілися на дорозі, простій, грунтовій. Разом стояли, задивившись на знімок. Той самий, який переслідував автора 4 роки. Ми подорожували по цілій Європі, залишаючись при цьому на місці, ніби Схід і Захід пролітають перед нашим зором, а ми нерухомо стоїмо. Ніби на кораблі. Або ніби дивлячись з вікна.

Ось такий ефект - відсутньої присутності - виникав при читанні. В Андруховича, до речі, із Стасюком більше спільного, ніж, наприклад, в Карпи й Дереша, тобто набагато більше. Передусім це центральноєвропейська самотність, а пізніше пристрасть до географічних карт.

А більше не скажу. Читайте;)!

Юрій Андрухович "День смерті пані День"

Я дуже давно, ще, певно, зі шкільних років, хотів почитати більше американської літератури. Не пам'ятаю вже, може, тоді я більше схилявся до  поезії? В будь-якому разі Америка залишалася для мене досі невідкритим континентом (компонентом). Керуак для мене був поки що ніким, як і О'Гара, Гінзберг, Крілі, Корсо, Ферлінгетті, Ешбері, Снайдер, Данкен, Кок.

Це був маленький вступ. А зараз, власне, буде маленький відгук. Книжка сподобалася, бо по-іншому не могло бути. Кожен поет - своєрідне відкриття Америки, її фрагмент і реноме... Що тут ще сказати? Вже читаючи останні кілька сторінок, у мене виникла думка, що кожен поет - гідний для поклоніння ідол, тобто я з легкісю міг би стати одним із прихожан цього культу. Бо він живий і наповнений бунтуючим духом, духом контркультури, Великого Сюру.

Нам дуже бракує українських перекладів, цих авторів зокрема. Можу поспівчувати всім і сказати: "Не вистрибуйте з вікон, у нас є "День смерті пані День".

Ось такий відгук, друзі.

Андрухович, Дереш, Жадан "Трициліндровий двигун любові"

Літо видалось не надто багатокнижним, якщо можна так сказати. Передусім через те, що червень-липень - це період закінчення навчального року і отримання\подання різних документів. А щоб їх отримати і подати, треба багато часу проїздити в автобусах, прочекати біля зачинених дверей, проторчати в найтемніших коридорах без власної на те згоди. Тобто я не хотів цього, проте не міг просто розвернутись і піти.

Було цікаво прочитати перші оповідання Андруховича. Це було схоже на невеличке садо-мазо у його дещо спрощеній формі: читання чогось лірично-наївного, - як це сказати? - особистого, можливо, навіть чистого.

Я дивитися на Дереша не можу, не те що читати чи слухати. Але, - можливо, заради майбутнього відгука, а відтак і позитивної тенденції кількості прочитаних книг (Кідрук, приміром, прочитав за певний місяць 5 книг, а я, як міг бачити в цьому блозі, 7-8), - я продовжував читати. Короше кажучи, я прочитав есеї Дереша, але читання як таке не було навіть добровільно-примусовим, а якимось примусово-примусовим, хоча мене й ніхто до такого не спонукав. Я сам винний, авжеш.

Перша сторінка Жадана - порвала! Я сміявся беззупинно 5 хвилин. Потім пішло дещо повільніше, але загалом враження про Жадана залишилось таким, як і раніше, тобто позитивним. Навіть не знаю що можна сказати про Сергія негативне, мабуть, нічого.

Ось такий, друзі, відгук.

Ірен Роздобудько "12"

Дивно, але недавно я зрозумів, що ніколи не чув її голосу. Та менше з тим: за кілька хвилин критична ситуація, що зненацька виникла, нормалізувалася.

Обкладинка не вразила. Кілька перших сторінок навіть не зацікавили. Я взагалі був подумав, що ця книжка про якусь дівчинку, котру нудить від світу і так далі. Потім стало - як не дивно - цікавіше. Книга складається з трьох частин. Перша - найбільша, друга - зо два-три десятка книг. І третя - зовсім крихітна. Отож читалося мені приблизно якось так:

1)

шо за хірня? я таке не буду читати, либонь, я всяке читав, але щоби знову ставати на граблі - ні-і-і, дякую, але ж роздобудько, треба дотерпіти хоча б до середини, а там - будь шо будь, отже висновок - нада фєдя, нада, почав - то закінчи, бодай до середини

тепліше, в сенсі цікавіше, ні, направду, я не кривлю, героїня слухає розповіді, м'яко кажучи, божевільних, вдома переслуховує плівку, повільно і в неї їде дах, принаймні починає рухатися, а якому напрямку - то вже таке, третьосортне, ще трохи і все, фініш, а там, диви, і сенс побачиш, себто відкриється щось дивовижне

овва, приїхали, дівчинко
тепер ти стоїш перед вікном і розмовляєш з тінню - як тобі, неприкаянній, здалось - чоловіка, проте коли ти обернулася - то нікого, ясна річ, не побачила

2)

не розумію

хто він такий?

хто вона така?

другий розділ взагалі до певного моменту незрозумілий, проте лише до певного моменту

3)

частково метафізика
частково фільозофія
частво просто особисті речі, про які нам хоче - тет-а-тет - розповісти автор з вуст якого-небудь героя
закінчується все приблизно як у магічному театрі
останній рядок ставить крапку над одним великим і: назва книги

Ось такий, друзі, відгук.

Дері Тібор "Любий бо-пер!.."

Скажу відверто: останнім часом, коли я навідуюся до книгарні, довго стою, не знаючи що вибрати, тобто пробігаю поглядом імена й назви книжок, але великого бажання придбати щось нема. Хапаю нервово щось до рук і ставлю назад. Думаю тоді: "Халепа! Що мені купити?!"

В таких випадках треба мати запасний план: в подібних ситуаціях не можна панікувати. Але про який спокій іде мова, коли "халепа!"? Коли не те, що нема бажання, а його взагалі нема. Гаразд, щось не те пишу.

Тібор Дері - угорський письменник. Про це та багато іншого ви дізнаєтеся, прочитавши цю симпатичну книжечку. У вас, звісно, буде вибір: читати чи ні. На користь другого варіанту зіграє дивна, як на перший погляд, назва. Бо-пер!.. Що за фігня? - запитаєте ви. І, втім, слушно.

І стається дивовижа: прочитане перше речення. А за ним абзац і сторінка. Десь на цьому місці, - між першою і другою сторінкою, - вже немає (ні, не бажання) сумнівів, що цей письменник, Бо-Пер, не те, що геніальний, - а приємний, тобто ви зрозуміли. Його слова легкі й пухнасті (особливо там де часто-густо порівнює щось із печінкою, шлунком, ще якимись органами), а сам автор настільки самоіронічний, що поневолі сам стаєш таким, тобто майже геніальним, принаймні таким хочеться бути: незлецьким писакою. Другосортнім, як би сказав безсмертний Тібор.

Прочитав (якщо просумувати) за кілька годин, міг впоратися і швидше, але навіщо цей поспіх, якщо в книзі йдеться про старість? Я кардинально інший від Тібора в усіх значеннях, деколи по-змовницьки усміхався прочитаному, деколи ніяк не реагував на неймовірні викрутаси вищого письменницького пілотажу. Деколи, щоправда, мені захоплювало подих. Справа навіть не у висоті чи стрімкості падіння, чи злету, а в - таке гарне слово є - просторікуватості, тобто беззмістовності сказаного. Але власне не в ній, а в тій багатозначності, що проступає вряди-годи з її безглуздої поверхні.

Ось так завжди: хочеш прикрасити - виходить щось на кшталт прифальшованості, і це відразу відчувається.

Друга спроба!

Я допетрав! Справа в зворотньому процесі: в тому, щоб говорити так, як є, не прикрашати. Ні, знову не те. Коротше кажучи, сміливо беріть 40 з лишком гривень і поспіхом забирайте з книгарень цю книгу, поки ще вона є на полицях!

Вам сподобається. Це я гарантую.

Іздрик - Три в одному (острів крк, воццек, подвійний леон)

Все так, як каже Ю.А.: я по-доброму заздрю Іздрику за "Острів", а за "Воццека" і "Подвійного Леона", мабуть, ні, бо з усього прочитаного (317 сторінок) запам'яталося, скажімо, вляглося дуже мало, бо пише Іздрик так, ніби не пише, говорить так, ніби сам до себе, ніби він і є сам собою, сам з собою, наодинці зі всіма. Думаю, цими словами можна й закінчити, але ще хочеться сказати, що його, самі знаєте кого, прозу - власне прозу, а не вірші, - можна читати з будь-якої сторінки, а ще краще виділяти класні уривки. Приміром, там, де боюсь. І читати. Читати, читати,, читати,,,

Андрій Даньків "Божевільний"

Скажу кілька слів. Читати один раз в паперовому варіанті набагато приємніше, ніж сім - в електронному. Насправді я читав книжку багато разів, точної к-сті не скажу, але кожного разу відривається щось нове, і це я кажу не тому, що я автор, а тому, що так і дійсно є. Потім дивуєшся, як ти міг так написати, сам не знаючи, що воно (ну якісь деталі, фрагменти) буде пов'язано між собою дивним чином. А ще в деяких місцях всередині щось ворушилось. І справа тут також не у себелюбстві, а в тому, що слова насправді впливають на наші нутрощі, внутрішні органи і таке інше, аж до темних закапелків душі. А ще в книжці багато помилок. Я налічив десь 7-8.

Читається важкувато, як на мене, але коли сторінки закінчуються, ти думаєш, що не начитався, треба ще, адже ж нічого ще не зрозуміло! І так далі і тому подібне. Є моменти, коли хочеться вдарити себе по голові. А є такі, коли хочеш (як це не звучить) процитувати сам себе, але не можеш, бо як автор може займатися таким? І я чекаю, коли люди почнуть щось виписувати, публікувати, поширювати тощо.

Загалом я задоволений емоційним ефектом, який забезпечує книжка кожному, хто її прочитає. Це має бути як щось, що не забувається так швидко. Читачі мають ходити зі своїми думками ще тижнями, розмірковуючи, розкладаючи фрагменти на полиці, можливо, перечитуючи знову. Це, ясна річ, моє побажання, яке я щойно сформулював, грунтуючись на основі власних (ну хочеться сказати!) психо-емоційних переживань, хоча я не маю зеленого уявлення навіщо написав це слово "психо". До речі, що воно означає? Назву стрічки Хічкока? А ще? Так, це слово означає "душа". Виходить, що я задоволений душевним ефектом. Більше не буду писати, бо скажете, що саймаюся піаром.

Іван Крип'якевич "Історичні проходи по Львові"

Це перша історична книжка, яку я з цікавістю прочитав.

Анатолій Дністровий "Сніданок на снігу"

Дністровий мені сподобався ще з того разу, коли я читав його оповідання "Біла дівчина". Читаючи власне "Сніданок на снігу", мені не все подобалося. Передусім головний герой, але це викликано якимсь безпідставним суб'єктивізмом, який зрештою перетворився у позитивний відгук, який я зараз і пишу. Цікава тема. Цікавий сюжет. Простий текст. Простий стиль. Сподобались окремі оповідання, але читати можна всі. Закінчення "Сніданку на снігу" дає надію на продовження. Одна з можливих назв така: "Сніданок на воді" (бо ж багато снігу почало танути). Отже, Дністровий залишається особисто для мене цікавим, ненав'язливим автором, якого хочеться читати в будь-яку погоду і пору року. Чи зранку, чи в обід, чи ввечері, а чи вночі.

Юрій Мушкетик "Жовтий цвіт кульбаби"

Ось таку книжечку я прочитав (домучив, бо шрифт дрібний і читається повільно: все-таки історична проза). Тут є "Смерть Сократа (чому він вибрав смерть, коли міг втекти, уникнувши її)", "Суд на Сенекою (чи дотримується він власної філософії, попри те, що доволі багатий і т.д)" і власне повість "Жовтий цвіт кульбаби", в якій розповідається про Гололя-Яновського. Її слід прочитати бодай для того, аби знати, що Гоголь ще й через дефіс Яновський.  Повість унікальна ще тим, що в ній з'являються Пушкін, сам Гоголь (вони були друзями, як виявляється), ще багато різних "писателів", як тоді говорили, критиків чи цензорів, а десь наприкінці з'являється Шевченко. Так, так, друзі, пазл складається в одну картину, віддалені один від одного імена в нашій уяві стають поруч... варте, щоб прочитати. О! Аж тепер помітив на обкладинці ніс Гоголя! Диво дивне той Гоголь-Яновський...

Віктор Неборак "Введення у Бу-Ба-Бу"

Почитавши Андруховича, розумієш Андруховича. Почитавши Неборака, розумієш, що таке бубабу.

Насправді я зараз дуже хочу спати, тому писатиму лаконічно. Дуже.

Книжка наштовхнула на деякі роздуми. Давненько такого не було.

Читається легко. Відчувається рука бубабіста.

Що ще?

З радістю читатиму й надалі Неборака.

Це важливо, бо, наприклад, Володимира Цибулька я не буду читати ніколи, хоча й поважаю його стиль і так далі.

Хе-хе... А чи думав автор про "Виведення з Бу-Ба-Бу", адже це - як наркотик (не даремно ж дивився "Сід і Ненсі" й "Щоденник баскетболіста"). Хочеш і хочеш. Позитивний момент в тому, що від бубабу не помирають.

Ура, брати і сестри!

Андрій Курков "Улюблена пісня космополіта"'

Сюжет, якщо дозволите сказати, дуже простий: дезертир знаходить місто в кипарисовій тіні на березі моря, яке, на його думку, дуже схоже, ні, і є справжнісінький РАЙ. Але цей рай скоро перетворюється на війну... тому що його жителі - герої-солдади, герої-офіцери і герої-командири, яким набридло відпочивати і вони захотіло створити свою державу, та, ясна річ, хотіли створити її під трохи іншими, загальнолюдськими, лозунгами. І ясна річ, думали вони лише про свої блага.

Щодо книжки, то читається вона мегашвидко. Вчора трохи і сьогодні на парах (3-х).

Чи сподобався мені Курков? Ну, я би ще зо 2-3 його романи прочитав, бо ось так, прочитавши лише один, не можу сказати щось зле або хороше про нього і його творчість.

Олесь Ільченко "Місто з химерами"

Якщо ви знаєте про "Будинок з химерами", що в Києві, але нічого не знаєте про його творця, зодчого Владислава Владиславовича Городоцького, то вам варто прочитати цю книжку.

Твір вартий уваги кожного. В ньому і легенький детектив і трохи "архітектурної містики", але загалом твір, мені здається, схожий на короткий нарис, тобто автор міг і глибше описати все.

Як би там не було із глибиною, на сторінках роману ви зустрінете "живих" Франка і Лесю Українку. Тобто долі героїв у певний час і в певному місці перетинаються: колись одним поглядом, а колись і чутками про них, наприклад, про горду Ларису Косач, яка пише вірші, чимсь хворіє і т.д.

Ну, і на закінчення, скажу, що читання книжки не забере у вас багато часу, але цього "нарису" цілком вистачить для ознайомлення зі "старим" Києвом, іншим...

І ви дізнаєтесь про Змія, який снився Городоцькому і двом іншим архітекторам, внаслідок чого утворився умовний трикутник, в центрі якого самі знаєте що, а якщо не знаєте, то все-таки прочитайте - і дізнаєтесь.

PS: ССК.

Юрій Мушкетик "Смерть Сократа'

 З Мушкетика я читав два романи: "Крапля крові" і "Біла тінь". Тоді він мені сподобався, тому коли я побачив у бібліотеці "Смерть Сократа" - не роздумуючи взяв.

Спочатку я написав на аркуші паперу відгук, досить розлогий, але вирішив, що лаконічність не відміняли, тож напишу коротко і зрозуміло, як, надіюсь, завжди.

Книжка являє собою збірку новел, десь до трьох десятків загалом. Серед них, власне кажучи, Ви можете знайти і "Смерть Сократа".

Коли я дочитав "Смерть Сократа", то сказав собі подумки: "Чорт забирай!.. Як можна ТАК писати?". Здається, нічого надзвичайного, але проймає до болю, ні, радше якогось щему, бо... він ще живий.

Прочитайте - і зрозумієте.

Леопольд фон Захер-Мазох "Венера в хутрі"

Коротко про головне:
1) Мені сподобалося.
2) Ви повинні це прочитати:
а - для того, аби розширити свої літгоризонти;
б - бо читання принесе Вам неабияке задоволення.

Амос Оз "Пізнати жінку"

От що каже Вікіпедія: "Амос Оз (івр. עמוס עוז‎) (народжений Амос Клаузнер, 4 травня 1939) — ізраїльський романіст, новеліст та есеїст, пише мовою іврит. Учасник арабо-ізраїльських воєн 1967, 1973, пізніше діяч антивоєнного руху за примирення між двома народами. Професор універсітета Бен-Ґуріона в Беєр-Шеві".

От що кажу я: ледве дочитав книжку до кінця. Спершу думав, що цікаво буде почитати "ізраїльського" письменника, але, повірте, краще б я так не думав. Позитивним моментом на початку було й те, що видавництво "Folio" надрукувало цю книгу. А ледве дочитав, бо вона дуже нудна.

Не буду більше писати зайвого, а процитую слова головного героя, якими можна сформулюватин головну ідею кижки: знайти "ОЗНАКИ ЖИТТЯ".

І, до речі, в книжці АЖ НІЯК не розкривається питання пізнання жінки.

Василь Шкляр "Тінь сови"

"Спасибі тобі ж, пралісе!"

Щоб не обтяжувати вас лишньою інформацією, я буду писати коротко.

1) Перше, що подумав, читаючи (дослівно): "Неймовірно лагідно".
2) На сторінках 22, 44, 47 - смикнулось щось усередині.
3) 48 сторінка - читається емоційно важко: особисте.
4) 96 сторінка - приреченість набула контурів з подальшими наслідками на інших сторінках (див. нижче).
5) 213 ст. - гостро закололо щось.
6) 223 ст - гірко-солодко зашеміло.

Ось, друзі, такі виникали в мене відчуття, протягом читання. Я з самого початку збирався приділити найбільше уваги не якимсь зовнішнім (розумовим) оцінкам твору, а внутрішнім рефлексіям. Думаю, мені це вдалось.

Що ще сказати?

В кожного, як говорить автор, повинен бути свій праліс.

Ден Браун "Інферно"

Ух. Прочитав.

Це перша книга, яку я прочитав Дена Брауна, і я радий, що це саме "Інферно". Зацікавлює з першого і тримає в напруженні до останнього слова. "Потрійний шедевр" - подумав я, коли дочитав до кінця: 1) Данте 2) Цобріст 3) Браун. Данте написав "Божественну комедію", яка стала основною рушійною силою сюжету і джерелом його загадковості, а отже, і непередбачуваності. Цобріст створив "чуму". Розкриваючи тему Цобріста, автор в кінці підводить читача до думки, що це геніальний-генетик, геніальна людина, котра випередила сучасну науку на кілька поколінь, і людина, яка створила свій "шедевр", вірус. І, насамкінець, Браун, який завершує свій роман "зорями". Такими, як і у Данте. У Цобріста.

Власне, це далеко не все, що можна сказати з приводу "Інферно", проте я лише хотів описати відчуття\думки щодо троїстості шедевральності, якщо можна так сказати. Простіше кажучи, потрійною глибиною: видумано-художньою, міфолого-історичною і сучасно-персональною. Знову ж таки, якщо можна так сказати.  

Макс Кідрук "Навіжені в Перу"

Я полюбив пригодницькі романи Кідрука, попри його, автора,
(якщо уважніше й глибше придивитись), на мій погляд, зверхість - так, саме це слово, а не інакше, - яка відчувається не те, що в погано замаскованому тексті, а споглядається у найвідкритішій формі, яка може бути, а саме: усній, тобто Макс, як мені знову ж таки здається, гордий тим, що багато подорожує по світу, робить те, що іншим зась, він ставить себе вище за звичайних людей-невдах, котрі не можуть не те, що податись кудись, наприклад, в Мексику чи Перу, а не можуть навіть владнати якісь свої звичайні побутові проблеми в сім'ї, на роботі і в особистому житті. Утім, цього в нього не забереш. Утім, мабуть, він має право так себе припідносити. Можливо, він дійсно альфа-самець абощо, одначе успіх його - заслужений, а талант, без усіляких сумнівів, справжній, як найсправжнісінький діамант.

Повторю: я полюбив пригодницькі романи Кідрука.

В них все просто, просто цікаво і просто смішно.

От, певно, саме така формула успіху: простота, цікавість і гумористичність. Що ще можна сказати? Власне. Нічого. Лаконічно й точно. 

Юрій Андрухович "Диявол ховається в сирі"

Нічого місичного в прямому значенні цього слова в цій книзі нема. Є есеїстика, є Андрухович, зрілий і впевнений, словом, майтерний у своєму писанні. З першої до останньої сторінки я насправді насолоджувався кожним словом і кожною думкою, хоча виникало деколи бажання відпочити трохи, так би мовити, від тексту, але за деякий час знову руки тягнуться до книги, як до наркотику, і знову ти смакуєш і насолоджуєшся, немов дійсно відламуєш шматок якогось швейцарського сиру, в якому на жаль чи на щастя не виявилося ніякого диявола, хоч як ти не намагався його десь вгледіти і вистежити за слідами, залишеними на піску чи грунті.

Аналізувати і говорити можна багато. Комусь він дається важко, комусь не дається зовсім. Хтось розуміє його не до кінця, але хтось знаходить в ньому, в його текстах якийсь сенс. Деколи той сенс дивує пророчістю, деколи він не дивує, а просто зацікавлює пак приваблює. Буває дуже по-різному і може бути дуже по-дивному. Але я, як людина, що прочитала вже достатньо творів Андруховича, хочу сказати тільки те, що думаю.

Дехто вважає, що він елітарний письменник, тобто такий, що пише не для всіх, а для певного вибраного чи обраного кола осіб. Але це не так. Бо він пише для ВСІХ. Просто дехто поки що або не хоче розуміти, сприймати, приймати і віддавати частину себе, яка полягає в тому, аби відкритися автору чи тексту (зараз дуже важко говорити), аби сказати: "Я люблю цього письменника, мені подобається те, як він пише і що він пише, отже, я вдячний йому і так далі". Тобто мізерна частина людей можуть оцінити його творчість, його значення...

Більше не буду писати, бо все-одно, аби щось зрозуміліше й повніше написати треба не один запис і не одна стаття (якщо хось буде писати статті). Можливо, таке моє захоплення його персоною (власне!) і його творчістю (не тільки суто романами) дещо маніакальне чи хворобливе, проте воно виправдане й зрозуміле (хоча для пояснення все одно не знайдеться слів). Він - я зараз не перебільшую - мій Вчитель, хоча ні, не вчитель і не з великої літери. Мені просто подобається його стиль, а стиль, як писав Буковскі, - це все. Тому я трохи, так би мовити, беру приклад з Андруховича, витягую якісь корисні для себе ну не знаю... типу уроки, хоча це і не уроки. От бачите, важко конкретизувати щось. І важко якось логічно окреслити моє ставлення до нього і його значення вже у моїй творчості, яка перебуває в постійному оновленні, формуванні, вдосконалені, хочеться написати й деформованості. Чому? Не знаю. Радше метаморфізації, тобто закріпленні, кристалізації під певними силами.

От і все.

Колись буду ще писати про нього, більш - як там кажуть? - конструктивніше й критичніше, а поки що - це чистий суб'єктивізм, чиста емоція. На цьому й поставимо невеличку крапку.

Володимир Лис "І прибуде суддя"

Химерненький такий роман. Три вбивства у невеличкому містечку Стара Вишня, молодий майбутній суддя Георгій, "жебрак", який хотів бути як Богом, так і дияволом, дівчина-кульгавка Ґлорія, потвори Босха, таємничі кімнати і трохи містики.

Це і є "І прибуде суддя". Звісно, роман слабший за ті, котрі я вже читав, але прочитати раз можна. От і все.

Аркадій та Борис Стругацькі "Хлопець із пекла"

Завжди хочеться повернутися додому, навіть якщо твій дім — пекло.

Розумієте, від такої "фантастики" отримуєш задоволення. Вона проста. Вона піднімає якісь найфундаментальніші проблеми і освітлює їх з точки зору інших  планет і цивілізацій. Вона, фантастика, дозволяє подорожувати ще невідкритими зорями (не виключено, що вони не існують насправді), дозволяє глянути по-новому на наш світ, на звичні речі, навіть найтривіальніші. Вона вчить нас мислити образами, сузір'ями і чимось блакитним, чимось піщаним і легким. Вона вчить толерантно ставитись до можливих розумних істот, які чекають по другу сторону книжки на нас, на контакт. Вона готує нас до майбутнього, щоб ми не злякалися, коли воно настане. І, на кінець, вона говорить нам, не прощаючись: "До зустрічі, людино космосу!"

Отож, дочитавши серію "Горизонти фантастики", я хочу подякувати видавництву за таку чудову літературу, якої - тільки уявіть собі! - могло б не бути на книжкових полицях. А всі ті, хто ще не читав ні Стругацьких, ні Бредбері, - неодмінно читайте!

Ірен Роздобудько "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Роздобудько, блін!

Книжка, на мою думку, цілковитий провал. Не тому, що я через якісь особисті причини незлюбив Ірену, не тому, що для мене найголовнішими є як дрібниці (назва книжки, обкладинка, дизайн, об'єм книги, приємність тримання у руках, вага і так далі), так і важливіші речі (стиль, сюжет, комбінування, гра в бісер кінець кінцем). Тут мене неприємно вдарила по голові, так би мовити, така легковажна й тюхтійська, тобто неотесана, вайлувата і громіздка назва. Звучить, ніби турецький серіал. Або будь-який інший, бо, зрештою, такі тюхтійські серіали не дивлюся. Звучить, ніби: "Макарони з макаронами, макарони..." Обкладинка, тобто дизайн, мабуть, зроблена у пейнті. Неякісно. Принаймні, мені не подобається.

Могли краще, кажуть в таких випадках. А може, не могли? Може, дійсно робити в пейнті? Облишмо це питання, поки не вибухнув скандал, який забруднить мою сорочку на довгі й безкінечні (я б сказав непросвітні) ночі, коли доведеться перед кимoсь кланятись, аби надрукували. Надіюсь, такого ніколи не буде. І ще надіюся, що ніколи не перетнуся з видавництвом "Нора-Друк".

Складається враження, що писала Ірена "під замовлення". От напиши твір про еміків, як каже одна з героїнь, тобто емігрантів. І вона взяла й написала. За формою. Під диктовку. Чи як там ще? От таке склалося враження, але не загалом про творчість Ірен Роздобудько, яку я люблю і поважаю як письменницю, а лише про цю книжку. Нагадаю, книжка називається "Макарони з макаронами, макарони..." Якщо любите, то полийте перед прочитанням лагідним кетчупом.

Пауло Коельйо "Алхімік"

"Пауло Коельйо — бразильський просвітитель, воїн світла, мовчазний мудрець і всяке таке. Чомусь в нього, на мою думку, склався імідж жіночого письменника чи письменника, який пише для жінок. Не знаю чому. Така думка переслідувала мене довший час, поки не прочитав його кілька творів. Висновок: імідж ніщо, тобто найкраще говорять про письменника його романи, а ще він сам. Десь читав, що він, Пауло, спочатку не знав, умовно кажучи, куди йти і що писати. Він шукав щось неймовірне, та не знаходив. Тоді були спроби навіть заглибитись в окультику, аби відкрити для себе якійсь таємні знання. Але. Одного прекрасного дня він зрозумів: знання сховані в нас самих..."

Це я написав 31 жовтня 2013 року. Від того часу в принципі моє ставлення до нього не змінилося в жодну кращу чи гіршу сторону. "Алхімік" - символічна книга, книга про Персональну Легенду і Душу Світу. Пройшло вже 25 років, як "Алхіміка" побачив світ. На той час, коли він появився, можливо, це було щось фантастичне. Зараз люди вже самі знають, що потрібно слухатись своє серце, що шукати Бога треба по крайній мірі в собі... Особисто мені дивно, що Пауло так багато часу потратив на пошуки Істини десь у алхімічних текстах, бо ж міг і швидше дійти до тих Простих Істин, які він зараз проповідує. Так, проповідує, бо це вже якась церква Воїнів Світла, але з одною відмінністю: це не церква. І не релігія. І ніяке не вчення. Це просто Твір, Любов і ще щось, либонь, Світло.

"Алхімік" не перевертає світогляд з ніг на голову і навпаки. Він тільки закріплює уже відомі позиції щодо Життя і щодо самого себе. Тобто, якщо людина вже самотужки зрозуміла певні Речі, то цей твір нічого нового їй не скаже, а тільки закріпить знання. Проте, деякі фрази знаходять відгук у серці читача, деякі слова резонують з душею читача. Хочеться вірити і шукати свої "скарби", що заховані біля пірамід десь у Сахарі, хочеться іти по шляху своєї Персональної Легенди.

Хочеться наголосити на тому, що "Алхімік" глибоко символічний твір. Майже як притча. Або псалом. Хочеться похвалити Пауло за його геніальну простоту, яку переклали на більше як 80 мов світу, і хочеться подякувати йому за його відданість.

Брати Стругацькі "Понеділок починається в суботу"

 Ось я, вірний шанувальник серії "горизонти фантастики", недавно придбав "Малюка" і "Понеділок починається в суботу" Бориса та Аркадія Стругацьких. Раніше я прочитав їхній "Пікнік на узбіччі" - твір, як виявилося, нічого особливого з себе не представляв: типові сталкери і т.д. Отже, закінчимо вже цей маленький вступ і поговорімо про "Понеділок починається в суботу".

Починається досить звично. Пізніше стає дивно: риба говорить, кіт Василь теж розмовляє і до тієї катавасій добавляється низка інших казкових героїв. Твір ділиться на три частини. Перша - якраз така казкова. Потім, в другій частині, починається справжня магія. Дублі. Живі предмети з страшними лапками, грифони, гноми і сомни інших істот уже на порядок вищих за казкових. Це вже якійсь міфічно-містичні істоти. Головний герой, до речі, не дуже здається здивованим. А навпаки: зацікавленим у вивченні магії. Десь на цьому моменті я подумав, що не такі вже ті брати Стругацькі прості. Що вони не тільки пишуть про нудних сталкерів і про недосліджені планети. Ага! Я захопився!

Третя частина не передрікала ніякого лиха пак бурі. Я вже змирився з тим, що у різних кімнатах можна зустріти різних чудовиськ, починаючи гномами, закінчуючи демонами Максвелла і так далі. Я вже звик до того, що автори дуже майстерно поєднюють наукові терміни й теорії з магічними видумками й алхімічними формулами. Сподобалось, що, мабуть, справжні наукові теорії несусвітнього масштабу подаються на тарілочці, вправно вичакловуваній головним героєм та його товаришами по роботі...

Зрештою, ви самі все дізнаєтеся, коли візьметеся за читання. І пора закінчувати тут теревенити, хоча я ще багато не сказав.

Накриклад те, що цей твір найкраще, що я читав з Стругацьких.
Наприклад те, що цей твір дуже сильно впливає на світогляд (зверніть увагу, що якщо на ваш світогляд уже впливали раніше різні Кастанеди і тому подібне, то запевняю, що ще вплинуть на нього й Стругацькі).
І ще мене переповнювала якась енергія після прочитання "Понеділка", а це буває вкрай рідко.

На черзі "Хлопець із пекла".

Брати Стругацькі "Малюк"

Насправді "Малюк" - це не щось дитяче й грайливе, як може здатися на перший погляд, та й на другий. З Стругацькими я вже трохи знайомий і, хоча мені й не вельми сподобався їхній "Пікнік на узбіччі", я цілком задоволений "Малюком", бо, по-перше, торкається теми космосу й людини в космості (а також налагодження контакту між людьми та іншими гуманоїдними і негуманоїдними расами), а, по-друге, описується все легко й доступно: як і слід у жанрі наукової фантастики (чи художно-наукової?).

Зізнаюсь, спочатку важко було звикнути до термінології і до ситуації загалом, яка постає перед читачем. Якийсь зореліт, база, якийсь кібертехнік Попов, якісь нові науки, назви яких важко запам'ятати з першого прочитання і так далі. Ближче до середини, коли Малюк - дитина, що прибула на "планету привидів" разом з батьками, тобто потрапили в аварію і розбилися десь на її поверхні - вийшов на контакт, - стало цікаво. Малюк, як його охрестили Попов і компанія, вижив, тобто його прихистили розумні істоти, що жили десь у надрах планети, тож все гаразд, не потрібно зайвих рухів. Малюк викликає здивування, ясна річ, а також приязнь.

Загалом, книжка залишила приємне враження. Ставлю її в один ряд із "Марсіанськими хроніками" Бредбері. Теж космос, теж істоти. Дивні, до речі. Хоча й схожі на людей. Ну, це вже якась інша історія вимальовується, а ми говоримо про "Малюка". Тож прочитавши його, я зрозумів (чи відчув), що всі книжки поділяються на хороші і погані. Цю головну думку я і хотів донести до Вас.

"Малюк" - хороша книга.

Андрій Кокотюха "Таємне джерело"

Раніше я знав, що це єдиний український письменник, який живе за рахунок своїх гонорарів. Здавалось би, велике досягнення! Значить, він вартий того, значить, заслужив. І я в принципі не помилився, коли так думав, бо, почавши читати роман, одразу звернув увагу на неабиякий досвід, тобто майстерність. Хоча, скажемо відверто, завжди є куди рости. І тут також відчувався отой "ріст, застиглий в часі", бо, зрештою, очікування завжди набагато фантастичніші за реалії. Словом, не геніально. Просто й довершено. Трохи прогнозовано й замилено. Детектив як детектив (200 сторінок змальовується ситуація з усіма її незрозумілостями, потім, на наступних 20 ст., вимальовується "силует" злочинця, але, ясна річ, за кілька сторінок до кінця все перевертається з ніг на голову. Але ти, читач, знав, що так буде, а отже й не здивувався. Пригадаймо Андруховича. Він сказав: "Шукайте у книжках здивування". Тож здивування не було).

Варто зазначити, що Кокотюха - це та людина, яка продукує у найбуквальнішому сенсі цього слова масову літературу. Варто зазначити, що Кокоюха - це людина, котра писала (і, мабуть, досі пише) сценарії для "для кількох документальних фільмів з циклу „Кримінальні історії” (ICTV). «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер» та «Одержимі» (1+1). Працював журналістом і сценаристом на проектах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ». Пише сценарії для проекту «Судові справи» (Film.ua)."

Як видно, читати Кокотюху - наче дивитися по телевізору вищезгадані телепередачі. Ти вже давно зрозумів, що це брєд, але мама ще дивиться, не так з цікавості, як від нічого робити.

Отже, завершимо відгук, як слідчий Князевич підводить підсумки: загинаючи пальці:

1) Один раз прочитати треба, аби знати хто то такий і що він пише.
2) Безумовно майстерність присутня, як наслідок довгих трудівних днів, якщо можна так сказати.
3) На цьому всьо й закінчується.

Анатолій Дністровий "Невідомий за вікном"

Є така книжка, яка називається "Декамерон", в якій зібрано твори 10 укр. прозаїків останніх 10 років. Софію Андрухович я пролистав, не читаючи. Потім всюдисущий Любко Дереш. І от я наткнувся на незнайоме мені ім'я: Анатолій Дністровий (не Дніпровий чомусь;). Його "Біла дівчинка" виявилась настільки приємною для читання, що я зрозумів усю незвичайність ситуації: я відкрив для себе нового автора. Пізніше в бібліотеці ледве знайшов "Невідомого за вікном", який непримітно стояв поміж інших гігантів сучої, перепрошую, сучасної літератури.

Твір трохи не виправдав моїх очікувань, але я радий, що прочитав його. Якби хтось мене попросив описати роман одним словом, я би відповів: "Кволість". Кволість осіння, зимова, місцева, тобто київська, тобто хвороблива й меланхолійна. А ще тягуча. Бо ніколи не закінчується і, зрештою, як слід не починається. Одним словом, я прочитаю колись ще одну книжечку. Ту, нову. "Сніданок на снігу".

Александер Ґранах "Ось іде людина"

Такий опис дає Галина Петросаняк - людина, що переклала цей твір на українську мову.

"Життя народженого в Галичині й добре відомого в німецькомовному світі експресіоністичного актора Александера Ґгранаха, викладене ним у блискучому романі, що вважається однією з найзначніших автобіографій, написаних німецькою мовою. Тлом твору є суспільно-історичні реалії Галичини та Європи першої чверті ХХ століття. Ця книжка мудра, людяна, повна гумору й любови до життя. Хто прочитає цей твір, неодмінно зачислить його в ряд тих, до яких хочеться повертатися протягом цілого життя".

Я теж хочу сказати, що твір дуже людяний, простий і водночас сповнений життєвими дрібницями, які приємно читати, тобто читаєш - а а обличчі посмішка. Так і цей автобіографічний роман - посмішка-згадування життєвих дрібниць.

Половина книжки - про дитинство і юність. Половина - про війну. А десь між тим і тим - мрія про театр.

Оксана Забужко "Книга Буття"

Донедавна я й знати не хотів про Забужко. Ну є собі. Ну хай і буде. Але одного разу глянув її лекцію про Шевченка. Заінтригувала, як лекція, так і персона Забужко.

На другий день я вже взяв у бібліотеці її "Книгу Буття", в якій було дві чи то повісті, чи то оповідання. Власне, "Книга Буття" та "Інопланетянка". Якщо перша, як зазначалося у передмові, була першою пробою пера і відповідно менш відомою для широкого читацького загалу, то про другу повість, мабуть-таки, говорили, що після її написання Забужко, так би мовити, засвітилася.

Так і було. Тобто перша повість така собі. А друга вразила. Так якось невинно-туманно. З домішками емоцій, також невинно-туманних.

Цю книжку я читав у поїзді, підсвічуючи ліхтариком, від четвертої ранку до прибуття о дев'ятій. Люди хропли, подьоргуючи кінцівками крізь гарячі і вологі марення вагонного повітря, що тхнуло чимось різким і медикаментами, а я читав Забужко, яка у свої, на той час, двадцять років, досягала вершину естетичного оргазму, шукаючи четвеертого ступеня свободи. Скажіть, чому я раніше не завбачив її? Мається на увазі Забужко. Чи таки свободи?

Сергій Жадан "Месопотамія"

Сергій Жадан здивував. Приємно. Насправді цитувати можна багато, але по ходу читання мене найбільше зачепили ось ці три. Я впевнений, що кожен знайде собі щось до вподоби.

"Ніхто з нас не знає, говорив Сем, припалюючи так, що рубці на поламаному кілька разів носі рожево спалахували в гасовому сяйві, як близько знаходиться його смерть. Ніхто з нас уявити не може, як далеко на її теріторію ми заходимо" ст. 44

"Іноді наші уявлення про кривду, завдану нам, зовсім не співмірні з тими докорами сумління, які будуть гризти нас ціле життя" ст. 126

"Ми маємо нашу любов, проте не завжди нею користуємось. Ми маємо страх і покладаємось на нього більше, ніж потрібно. Життя має лише два шляхи: один веде до раю, інший - до пекла. Щоправда, у багатьох місцях вони перетинаються" ст. 134

Що саме здивувало? Ліричність. Якщо в попередніх творах вона проявлялася ніби на другому плані, то зараз вона накриває увесь текст чимось невидимим, що, власне, і зветься ліричністю з усіма її підводними течіями і джерелами на дні ріки. Любов і смерть, і жінки. Бокс, боротьба й конфліктність. Збудження, витривалість, зречення. От такі троякі відчуття виникають, коли читаєш загалом зрозумілі й прості історії. Щось мені не вдається передати всієї легкості й безпричинності романтизму Жадана. Єдине, що я можу з стовідсотковою впевненістю сказати, так це те, що ви не пожалкуєте, придбавши й прочитавши книгу.

На закінчення актуальний, на мою думку уривок вірша з другої частини.

"Нас роз'єднує лише наш страх і наші роботодавці.
Нас єднає лише
наша ненависть і наше терпіння."

Ага, ще натрапив на таку фразу: "мертва мова ніжності". Думаю, не треба пояснювати.

Сашко Ушкалов "Жесть"

Коли побачив її вперше - то подумав, що на обкладинці на валуні сидить щур. Щур в каптурі? Щось мене насторожувало тоді. І я купляю тільки стандартні книжки, а не іншоформатні якійсь, бо де потім їх поставиш? От будуть валятися де попало й теде. Мені таке не потрібно. І, ясна річ, від назви цієї книжечки мені не відняло мову. Тому я спокійно пройшов повз стелаж з цією книжечкою, лише краєчком ока запам'ятавши назву. Зараз, добряче придивившись, розумію, що на окладинці риба. Риба-хлопець. А якщо точніше, то риба-пацан. Трохи краще, відзначаю подумки, але суті не міняє. Риба в каптурі? Щось мене насторожувало тоді. І зараз.

Знаєте, комусь подобаються короткі історії Сашка, комусь ні. Але я не звертаю увагу на, приміром, "форумний бруд", який виливається на автора, і на передмови розумних людей, мовляв, постмодерн задовбав, а, відверто кажучи, шизанутий постмодерн ще тримає позиції. Ну, вона, та розумна людина, говорить про глибину поверхонь, посилаючись на ще якусь людину, очевидно більш розумну. Так до чого я веду? До того, що я прочитав передмову, але ж не побіг сліпо слідом за думками "розумної людини". І я не збираюся читати той форумний бруд. Ні, просто я хочу докопатися до суті, можливо, навіть не до суті, бо де ж там копати в такій глибині?;) Зодовбешся. Я хочу в кількох словах сказати про своє враження, яке хоча й буде суб'єктивним, зате буде суб'єктивно правильним і суб'єктивно моїм.

Проза його спочатку лякає стилем написання (дещо гопніцький чи як?), а пізніше до нього привикаєш. Може, хтось і радіє глибині поверхонь, та мені не вистачає більшої глибини тексту. Якщо це пов'язане з тим, що автор сам не хотів писати глибоко, тоді нема ніяких запитань. Але якщо автор писав так, ніби він писав на всі 100% - тоді мене це трохи лякає. Але мені, якщо чесно, все одно до якогось там Сашка. Він пише так, ніби курить сигарету, попиває чай з ромашки і дивиться фільм. При тому ще вмудряється потрапляти в пригоди.
Ну, все.