Андрухович, Дереш, Жадан "Трициліндровий двигун любові"

Літо видалось не надто багатокнижним, якщо можна так сказати. Передусім через те, що червень-липень - це період закінчення навчального року і отримання\подання різних документів. А щоб їх отримати і подати, треба багато часу проїздити в автобусах, прочекати біля зачинених дверей, проторчати в найтемніших коридорах без власної на те згоди. Тобто я не хотів цього, проте не міг просто розвернутись і піти.

Було цікаво прочитати перші оповідання Андруховича. Це було схоже на невеличке садо-мазо у його дещо спрощеній формі: читання чогось лірично-наївного, - як це сказати? - особистого, можливо, навіть чистого.

Я дивитися на Дереша не можу, не те що читати чи слухати. Але, - можливо, заради майбутнього відгука, а відтак і позитивної тенденції кількості прочитаних книг (Кідрук, приміром, прочитав за певний місяць 5 книг, а я, як міг бачити в цьому блозі, 7-8), - я продовжував читати. Короше кажучи, я прочитав есеї Дереша, але читання як таке не було навіть добровільно-примусовим, а якимось примусово-примусовим, хоча мене й ніхто до такого не спонукав. Я сам винний, авжеш.

Перша сторінка Жадана - порвала! Я сміявся беззупинно 5 хвилин. Потім пішло дещо повільніше, але загалом враження про Жадана залишилось таким, як і раніше, тобто позитивним. Навіть не знаю що можна сказати про Сергія негативне, мабуть, нічого.

Ось такий, друзі, відгук.