Донедавна я й знати не хотів про Забужко. Ну є собі. Ну хай і буде. Але одного разу глянув її лекцію про Шевченка. Заінтригувала, як лекція, так і персона Забужко.
На другий день я вже взяв у бібліотеці її "Книгу Буття", в якій було дві чи то повісті, чи то оповідання. Власне, "Книга Буття" та "Інопланетянка". Якщо перша, як зазначалося у передмові, була першою пробою пера і відповідно менш відомою для широкого читацького загалу, то про другу повість, мабуть-таки, говорили, що після її написання Забужко, так би мовити, засвітилася.
Так і було. Тобто перша повість така собі. А друга вразила. Так якось невинно-туманно. З домішками емоцій, також невинно-туманних.
Цю книжку я читав у поїзді, підсвічуючи ліхтариком, від четвертої ранку до прибуття о дев'ятій. Люди хропли, подьоргуючи кінцівками крізь гарячі і вологі марення вагонного повітря, що тхнуло чимось різким і медикаментами, а я читав Забужко, яка у свої, на той час, двадцять років, досягала вершину естетичного оргазму, шукаючи четвеертого ступеня свободи. Скажіть, чому я раніше не завбачив її? Мається на увазі Забужко. Чи таки свободи?
Немає коментарів:
Дописати коментар