Юрій Андрухович "Диявол ховається в сирі"

Нічого місичного в прямому значенні цього слова в цій книзі нема. Є есеїстика, є Андрухович, зрілий і впевнений, словом, майтерний у своєму писанні. З першої до останньої сторінки я насправді насолоджувався кожним словом і кожною думкою, хоча виникало деколи бажання відпочити трохи, так би мовити, від тексту, але за деякий час знову руки тягнуться до книги, як до наркотику, і знову ти смакуєш і насолоджуєшся, немов дійсно відламуєш шматок якогось швейцарського сиру, в якому на жаль чи на щастя не виявилося ніякого диявола, хоч як ти не намагався його десь вгледіти і вистежити за слідами, залишеними на піску чи грунті.

Аналізувати і говорити можна багато. Комусь він дається важко, комусь не дається зовсім. Хтось розуміє його не до кінця, але хтось знаходить в ньому, в його текстах якийсь сенс. Деколи той сенс дивує пророчістю, деколи він не дивує, а просто зацікавлює пак приваблює. Буває дуже по-різному і може бути дуже по-дивному. Але я, як людина, що прочитала вже достатньо творів Андруховича, хочу сказати тільки те, що думаю.

Дехто вважає, що він елітарний письменник, тобто такий, що пише не для всіх, а для певного вибраного чи обраного кола осіб. Але це не так. Бо він пише для ВСІХ. Просто дехто поки що або не хоче розуміти, сприймати, приймати і віддавати частину себе, яка полягає в тому, аби відкритися автору чи тексту (зараз дуже важко говорити), аби сказати: "Я люблю цього письменника, мені подобається те, як він пише і що він пише, отже, я вдячний йому і так далі". Тобто мізерна частина людей можуть оцінити його творчість, його значення...

Більше не буду писати, бо все-одно, аби щось зрозуміліше й повніше написати треба не один запис і не одна стаття (якщо хось буде писати статті). Можливо, таке моє захоплення його персоною (власне!) і його творчістю (не тільки суто романами) дещо маніакальне чи хворобливе, проте воно виправдане й зрозуміле (хоча для пояснення все одно не знайдеться слів). Він - я зараз не перебільшую - мій Вчитель, хоча ні, не вчитель і не з великої літери. Мені просто подобається його стиль, а стиль, як писав Буковскі, - це все. Тому я трохи, так би мовити, беру приклад з Андруховича, витягую якісь корисні для себе ну не знаю... типу уроки, хоча це і не уроки. От бачите, важко конкретизувати щось. І важко якось логічно окреслити моє ставлення до нього і його значення вже у моїй творчості, яка перебуває в постійному оновленні, формуванні, вдосконалені, хочеться написати й деформованості. Чому? Не знаю. Радше метаморфізації, тобто закріпленні, кристалізації під певними силами.

От і все.

Колись буду ще писати про нього, більш - як там кажуть? - конструктивніше й критичніше, а поки що - це чистий суб'єктивізм, чиста емоція. На цьому й поставимо невеличку крапку.

Володимир Лис "І прибуде суддя"

Химерненький такий роман. Три вбивства у невеличкому містечку Стара Вишня, молодий майбутній суддя Георгій, "жебрак", який хотів бути як Богом, так і дияволом, дівчина-кульгавка Ґлорія, потвори Босха, таємничі кімнати і трохи містики.

Це і є "І прибуде суддя". Звісно, роман слабший за ті, котрі я вже читав, але прочитати раз можна. От і все.

Аркадій та Борис Стругацькі "Хлопець із пекла"

Завжди хочеться повернутися додому, навіть якщо твій дім — пекло.

Розумієте, від такої "фантастики" отримуєш задоволення. Вона проста. Вона піднімає якісь найфундаментальніші проблеми і освітлює їх з точки зору інших  планет і цивілізацій. Вона, фантастика, дозволяє подорожувати ще невідкритими зорями (не виключено, що вони не існують насправді), дозволяє глянути по-новому на наш світ, на звичні речі, навіть найтривіальніші. Вона вчить нас мислити образами, сузір'ями і чимось блакитним, чимось піщаним і легким. Вона вчить толерантно ставитись до можливих розумних істот, які чекають по другу сторону книжки на нас, на контакт. Вона готує нас до майбутнього, щоб ми не злякалися, коли воно настане. І, на кінець, вона говорить нам, не прощаючись: "До зустрічі, людино космосу!"

Отож, дочитавши серію "Горизонти фантастики", я хочу подякувати видавництву за таку чудову літературу, якої - тільки уявіть собі! - могло б не бути на книжкових полицях. А всі ті, хто ще не читав ні Стругацьких, ні Бредбері, - неодмінно читайте!

Ірен Роздобудько "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Роздобудько, блін!

Книжка, на мою думку, цілковитий провал. Не тому, що я через якісь особисті причини незлюбив Ірену, не тому, що для мене найголовнішими є як дрібниці (назва книжки, обкладинка, дизайн, об'єм книги, приємність тримання у руках, вага і так далі), так і важливіші речі (стиль, сюжет, комбінування, гра в бісер кінець кінцем). Тут мене неприємно вдарила по голові, так би мовити, така легковажна й тюхтійська, тобто неотесана, вайлувата і громіздка назва. Звучить, ніби турецький серіал. Або будь-який інший, бо, зрештою, такі тюхтійські серіали не дивлюся. Звучить, ніби: "Макарони з макаронами, макарони..." Обкладинка, тобто дизайн, мабуть, зроблена у пейнті. Неякісно. Принаймні, мені не подобається.

Могли краще, кажуть в таких випадках. А може, не могли? Може, дійсно робити в пейнті? Облишмо це питання, поки не вибухнув скандал, який забруднить мою сорочку на довгі й безкінечні (я б сказав непросвітні) ночі, коли доведеться перед кимoсь кланятись, аби надрукували. Надіюсь, такого ніколи не буде. І ще надіюся, що ніколи не перетнуся з видавництвом "Нора-Друк".

Складається враження, що писала Ірена "під замовлення". От напиши твір про еміків, як каже одна з героїнь, тобто емігрантів. І вона взяла й написала. За формою. Під диктовку. Чи як там ще? От таке склалося враження, але не загалом про творчість Ірен Роздобудько, яку я люблю і поважаю як письменницю, а лише про цю книжку. Нагадаю, книжка називається "Макарони з макаронами, макарони..." Якщо любите, то полийте перед прочитанням лагідним кетчупом.

Пауло Коельйо "Алхімік"

"Пауло Коельйо — бразильський просвітитель, воїн світла, мовчазний мудрець і всяке таке. Чомусь в нього, на мою думку, склався імідж жіночого письменника чи письменника, який пише для жінок. Не знаю чому. Така думка переслідувала мене довший час, поки не прочитав його кілька творів. Висновок: імідж ніщо, тобто найкраще говорять про письменника його романи, а ще він сам. Десь читав, що він, Пауло, спочатку не знав, умовно кажучи, куди йти і що писати. Він шукав щось неймовірне, та не знаходив. Тоді були спроби навіть заглибитись в окультику, аби відкрити для себе якійсь таємні знання. Але. Одного прекрасного дня він зрозумів: знання сховані в нас самих..."

Це я написав 31 жовтня 2013 року. Від того часу в принципі моє ставлення до нього не змінилося в жодну кращу чи гіршу сторону. "Алхімік" - символічна книга, книга про Персональну Легенду і Душу Світу. Пройшло вже 25 років, як "Алхіміка" побачив світ. На той час, коли він появився, можливо, це було щось фантастичне. Зараз люди вже самі знають, що потрібно слухатись своє серце, що шукати Бога треба по крайній мірі в собі... Особисто мені дивно, що Пауло так багато часу потратив на пошуки Істини десь у алхімічних текстах, бо ж міг і швидше дійти до тих Простих Істин, які він зараз проповідує. Так, проповідує, бо це вже якась церква Воїнів Світла, але з одною відмінністю: це не церква. І не релігія. І ніяке не вчення. Це просто Твір, Любов і ще щось, либонь, Світло.

"Алхімік" не перевертає світогляд з ніг на голову і навпаки. Він тільки закріплює уже відомі позиції щодо Життя і щодо самого себе. Тобто, якщо людина вже самотужки зрозуміла певні Речі, то цей твір нічого нового їй не скаже, а тільки закріпить знання. Проте, деякі фрази знаходять відгук у серці читача, деякі слова резонують з душею читача. Хочеться вірити і шукати свої "скарби", що заховані біля пірамід десь у Сахарі, хочеться іти по шляху своєї Персональної Легенди.

Хочеться наголосити на тому, що "Алхімік" глибоко символічний твір. Майже як притча. Або псалом. Хочеться похвалити Пауло за його геніальну простоту, яку переклали на більше як 80 мов світу, і хочеться подякувати йому за його відданість.

Брати Стругацькі "Понеділок починається в суботу"

 Ось я, вірний шанувальник серії "горизонти фантастики", недавно придбав "Малюка" і "Понеділок починається в суботу" Бориса та Аркадія Стругацьких. Раніше я прочитав їхній "Пікнік на узбіччі" - твір, як виявилося, нічого особливого з себе не представляв: типові сталкери і т.д. Отже, закінчимо вже цей маленький вступ і поговорімо про "Понеділок починається в суботу".

Починається досить звично. Пізніше стає дивно: риба говорить, кіт Василь теж розмовляє і до тієї катавасій добавляється низка інших казкових героїв. Твір ділиться на три частини. Перша - якраз така казкова. Потім, в другій частині, починається справжня магія. Дублі. Живі предмети з страшними лапками, грифони, гноми і сомни інших істот уже на порядок вищих за казкових. Це вже якійсь міфічно-містичні істоти. Головний герой, до речі, не дуже здається здивованим. А навпаки: зацікавленим у вивченні магії. Десь на цьому моменті я подумав, що не такі вже ті брати Стругацькі прості. Що вони не тільки пишуть про нудних сталкерів і про недосліджені планети. Ага! Я захопився!

Третя частина не передрікала ніякого лиха пак бурі. Я вже змирився з тим, що у різних кімнатах можна зустріти різних чудовиськ, починаючи гномами, закінчуючи демонами Максвелла і так далі. Я вже звик до того, що автори дуже майстерно поєднюють наукові терміни й теорії з магічними видумками й алхімічними формулами. Сподобалось, що, мабуть, справжні наукові теорії несусвітнього масштабу подаються на тарілочці, вправно вичакловуваній головним героєм та його товаришами по роботі...

Зрештою, ви самі все дізнаєтеся, коли візьметеся за читання. І пора закінчувати тут теревенити, хоча я ще багато не сказав.

Накриклад те, що цей твір найкраще, що я читав з Стругацьких.
Наприклад те, що цей твір дуже сильно впливає на світогляд (зверніть увагу, що якщо на ваш світогляд уже впливали раніше різні Кастанеди і тому подібне, то запевняю, що ще вплинуть на нього й Стругацькі).
І ще мене переповнювала якась енергія після прочитання "Понеділка", а це буває вкрай рідко.

На черзі "Хлопець із пекла".

Брати Стругацькі "Малюк"

Насправді "Малюк" - це не щось дитяче й грайливе, як може здатися на перший погляд, та й на другий. З Стругацькими я вже трохи знайомий і, хоча мені й не вельми сподобався їхній "Пікнік на узбіччі", я цілком задоволений "Малюком", бо, по-перше, торкається теми космосу й людини в космості (а також налагодження контакту між людьми та іншими гуманоїдними і негуманоїдними расами), а, по-друге, описується все легко й доступно: як і слід у жанрі наукової фантастики (чи художно-наукової?).

Зізнаюсь, спочатку важко було звикнути до термінології і до ситуації загалом, яка постає перед читачем. Якийсь зореліт, база, якийсь кібертехнік Попов, якісь нові науки, назви яких важко запам'ятати з першого прочитання і так далі. Ближче до середини, коли Малюк - дитина, що прибула на "планету привидів" разом з батьками, тобто потрапили в аварію і розбилися десь на її поверхні - вийшов на контакт, - стало цікаво. Малюк, як його охрестили Попов і компанія, вижив, тобто його прихистили розумні істоти, що жили десь у надрах планети, тож все гаразд, не потрібно зайвих рухів. Малюк викликає здивування, ясна річ, а також приязнь.

Загалом, книжка залишила приємне враження. Ставлю її в один ряд із "Марсіанськими хроніками" Бредбері. Теж космос, теж істоти. Дивні, до речі. Хоча й схожі на людей. Ну, це вже якась інша історія вимальовується, а ми говоримо про "Малюка". Тож прочитавши його, я зрозумів (чи відчув), що всі книжки поділяються на хороші і погані. Цю головну думку я і хотів донести до Вас.

"Малюк" - хороша книга.

Андрій Кокотюха "Таємне джерело"

Раніше я знав, що це єдиний український письменник, який живе за рахунок своїх гонорарів. Здавалось би, велике досягнення! Значить, він вартий того, значить, заслужив. І я в принципі не помилився, коли так думав, бо, почавши читати роман, одразу звернув увагу на неабиякий досвід, тобто майстерність. Хоча, скажемо відверто, завжди є куди рости. І тут також відчувався отой "ріст, застиглий в часі", бо, зрештою, очікування завжди набагато фантастичніші за реалії. Словом, не геніально. Просто й довершено. Трохи прогнозовано й замилено. Детектив як детектив (200 сторінок змальовується ситуація з усіма її незрозумілостями, потім, на наступних 20 ст., вимальовується "силует" злочинця, але, ясна річ, за кілька сторінок до кінця все перевертається з ніг на голову. Але ти, читач, знав, що так буде, а отже й не здивувався. Пригадаймо Андруховича. Він сказав: "Шукайте у книжках здивування". Тож здивування не було).

Варто зазначити, що Кокотюха - це та людина, яка продукує у найбуквальнішому сенсі цього слова масову літературу. Варто зазначити, що Кокоюха - це людина, котра писала (і, мабуть, досі пише) сценарії для "для кількох документальних фільмів з циклу „Кримінальні історії” (ICTV). «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер» та «Одержимі» (1+1). Працював журналістом і сценаристом на проектах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ». Пише сценарії для проекту «Судові справи» (Film.ua)."

Як видно, читати Кокотюху - наче дивитися по телевізору вищезгадані телепередачі. Ти вже давно зрозумів, що це брєд, але мама ще дивиться, не так з цікавості, як від нічого робити.

Отже, завершимо відгук, як слідчий Князевич підводить підсумки: загинаючи пальці:

1) Один раз прочитати треба, аби знати хто то такий і що він пише.
2) Безумовно майстерність присутня, як наслідок довгих трудівних днів, якщо можна так сказати.
3) На цьому всьо й закінчується.