Прохасько на 14 сторінці цієї книжечки (навіть не книжки) пише про Симеона Стовпника, про якого, тобто про його послідовника, який хотів лише повторити житіє святого, тим самим зробивши й себе святого... хоча не правильно говорити нібито він хотів зробити чи не зробити себе святим, адже це народ "творить" різні історій і так далі, не злодії. Тож я читав уже про того Симеона Стовпника в романі "Око прірви" Валерія Шевчука, а зараз зустрічаю його, Симеона, в Тараса Прохаська. Я відчув тоді себе ниткою, провідником між словами, думками двох письменників. Я мимоволі опинився десь "між" і водночас "у".
Часом, тобто частіше я — хворий, а Тарас Прохасько, якого за іронією долі я недавно бачив, запрошує на 30 сторінці ось такими словами: "Я прошу хворих просто побути зі мною ще. І їхня хвороба пройде. Ми зуміємо з цього вийти, якщо поживемо разом". Його панацея — гори, вино, довгі душевні розмови. Мова йде про його ідею чи пак мрію створити пансіонат, який приймав би "слабих на депресію". Ідея-мрія варта реалізації (хотів сказати екранізації: багато вже фільмів останнім часом переглянув).
Читаючи 35 сторінку я нарешті зустрічаю слова, які допомогли нарешті мені зрозуміти суть прози Прохаська. Вона — людська, людяна, можливо, звичайна у незвичайному значенні цього слова. Чого тільки варті такі фрази: "Я хочу жити там, де є п'єци", "Часом буває так, що п'ється вночі у кухні у власному домі", "У дитинстві цього ніхто не розуміє", "Я пам'ятав, як дідо курив", "Коли живеш у горах постійно, то дрова стають якоюсь такою важливою частиною життя".
Читання цієї маленької книги принесло мені не так якесь естетичне задоволення, як душевне тимчасове вмиротворення. Тимчасове, бо, дочитавши до крапки, я з превеликим сумом повернувся з тих гір, про які говорить автор, повернувся з його життя, його думок. Часом бачив картини з власного життя, власних думок, власних гір. Повернувся у хаос звичайного теперішнього життя, але знаю: медитація не пройшла даремно. Ом-м-м...
Немає коментарів:
Дописати коментар