Юрій Андрухович "Московіада"

Сьогодні прочитав "Московіаду", один день з життя видатного українського поета в Москві. На першій сторінці пише, що це роман жахів. Починається доволі примітивно й водночас близько (для мене), бо Юрій описує гуртожитське життя, дедалі глибше й безповоротніше заглиблюючись у тодішні незбагненно-сірі реалії. Автор багато раз напивався і промокав під дощем (аж, здається, чотири рази), але справа не в тому. І не в тому, аби переповісти Вам прочитане й усвідомлене.

Важливими є дві речі. Перша, це слова, що "Імперія все може" в усіх прямих і переносних, метафізичних сенсах цієї фрази. І друга річ, яку краще-таки дослівно процитувати: "Іноді нам сниться Європа. Приходимо вночі на берег Дунаю. Щось таке пригадується: теплі моря, мармурові брами, гарячі камені, виткі рослини півдня, самотні вежі. Але довго це не триває".

Юрій Андрухович "Дезорієнтація на місцевості"

Слухайте! Слухайте!

Прозу Андруховича потрібно слухати у його ж виконанні, інакше ви не збагнете суті Патріарха Бу-Ба-Бу або як іронізує сам Юрій: бабу би. "Дезорієнтація на місцевості" — складається зі старих географічних карт, безлічі химерних вуличок, неіснуючих міст і міфів про них. Важко хоч якось пояснити про що саме іде мова, але перед поглядом читача пропливають візії бубабізму. І це не перебільшення, тобто щодо закінчення -ізм, бо з цілковитою упевненістю можна говорити про стиль, течію, а як говорив Чарлі з фільму "Історія звичайного безумства (чи божевілля)": "Стиль — це все. Це свіжий погляд на нудне й небезпечне" і так далі.

Зізнаюся: спочатку в моєму блокнотику був інший опис, власне, і досі є. Там ідеться про щільність, насиченість, інтилігентність тексту, якщо можна так сказати. Про всілякі бздури адепта Бу-Ба-Бу. Насправді комусь Андрухович не подобається, комусь подобається. Особисто мені він дуже подобається. Говорити ще щось — марнота з марнот, тобто даремна трата вашого і мого часу.

Скажу одне, а краще процитую: "Особи з яскраво вираженими ознаками дебілізму до розваги не допускаються".

І, до речі, не очікував, але твір "Дезорієнтація на місцевості" допоміг мені так-сяк зорієнтуватися. 

Тарас Прохасько "FM Галичина"

І починається бісер!

Прохасько на 14 сторінці цієї книжечки (навіть не книжки) пише про Симеона Стовпника, про якого, тобто про його послідовника, який хотів лише повторити житіє святого, тим самим зробивши й себе святого... хоча не правильно говорити нібито він хотів зробити чи не зробити себе святим, адже це народ "творить" різні історій і так далі, не злодії. Тож я читав уже про того Симеона Стовпника в романі "Око прірви" Валерія Шевчука, а зараз зустрічаю його, Симеона, в Тараса Прохаська. Я відчув тоді себе ниткою, провідником між словами, думками двох письменників. Я мимоволі опинився десь "між" і водночас "у".

Часом, тобто частіше я — хворий, а Тарас Прохасько, якого за іронією долі я недавно бачив, запрошує на 30 сторінці ось такими словами: "Я прошу хворих просто побути зі мною ще. І їхня хвороба пройде. Ми зуміємо з цього вийти, якщо поживемо разом". Його панацея — гори, вино, довгі душевні розмови. Мова йде про його ідею чи пак мрію створити пансіонат, який приймав би "слабих на депресію". Ідея-мрія варта реалізації (хотів сказати екранізації: багато вже фільмів останнім часом переглянув).

Читаючи 35 сторінку я нарешті зустрічаю слова, які допомогли нарешті мені зрозуміти суть прози Прохаська. Вона — людська, людяна, можливо, звичайна у незвичайному значенні цього слова. Чого тільки варті такі фрази: "Я хочу жити там, де є п'єци", "Часом буває так, що п'ється вночі у кухні у власному домі", "У дитинстві цього ніхто не розуміє", "Я пам'ятав, як дідо курив", "Коли живеш у горах постійно, то дрова стають якоюсь такою важливою частиною життя".

Читання цієї маленької книги принесло мені не так якесь естетичне задоволення, як душевне тимчасове вмиротворення. Тимчасове, бо, дочитавши до крапки, я з превеликим сумом повернувся з тих гір, про які говорить автор, повернувся з його життя, його думок. Часом бачив картини з власного життя, власних думок, власних гір. Повернувся у хаос звичайного теперішнього життя, але знаю: медитація не пройшла даремно. Ом-м-м...

 

Ірен Роздобудько "Якби"

Якби я не прочитав цю книжку за останні два дні, тобто за годину читання вчора перед сном і годинки-двох сьогодні після пар, то я би не знав "почерку" Ірени. Дочитавши до кінця книжку, я усміхнувся. Але не більше і не менше, тобто я, читаючи цю книжку, очікував яскравішого закінчення, але й той, що був мене не розчарував. Ну, якось так. Може, ще щось прочитаю, щоб краще дізнатися про творчу її спадщину. Нагадала вона мені трохи Бредбері, а не Павича в спідниці, як про неї говорять. Але вона ні той, ні другий. Вона просто Ірен Роздобудько. І це добре.
 

Валерій Шевчук "Чотири романи: На полі смиренному, Око прірви, Мор, Сповідь"

На днях прочитав цю грандіозну книгу. Під одною обкладинкою зібрані чотири романи: " На полі смиренному", "Око прірви", "Мор", "Сповідь".

У романі-притчі "На полі смиренному" - "одному з найважливіших творів письменника - простежено епоху молодого українського християнства в його протиборстві з язичництвом на тлі болісних суперечностей між церковними догмами і реальним життям" Цей опис взятий з самої книжки. Від себе скажу, що роман не гостросюжетний, але цікавий, бо в ньому письменник зображує людську душу, її сонячні дні і похмурі підземелля. Події розгортаються в 11-12 ст. Головний герой - раб Божий Семен, який став автором цієї історії. Він описував те, що бачив: біснуватих, трудолюбивих, розумних, дивних, пропащих і багато інших. Роман-притча, тому й нагадує притчу: в кінці кожного невеликого розділу нас чекає якась мудрість, солодка й проста. Я почав читати цю книжку, коли повертався з Києва 3 квітня. Потім закинув на деякий час. І ось прочитав.

"Око прірви" - головний герой з Павлом, "фарисеєм і книжником" Созонтом і слаборозумним Кузьмою направились до Микити Стовпника, про якого ходили чутки буцімто він святий, що творить чудеса, зцілює і лікує. Дорогою вони розпитують людей про житіє святого - вони й розказують, що так, це правда. Але, як стане пізніше зрозуміло, все це байки, взяті з одного життєпису, в якому описується життя Симеона Стовпника, справжнього святого. Письменник хоче показати, що чужа шкура не приживається на злодії, що систему не можна взяти й замінити нею іншу систему. Тож Микита - просто злодій чи таки святий? А ще те таємниче Око Прірви... З опису: "роман-антиутопія, що був напианий після розпаду СССР. За словами автора, "це алюзія тоталітаризму, який можна було б назвати Домом чорного світу... ним я ніби вимітав із себе сажу того чорного світу, як це буває, коли чистять димарі". Будь-яка спроба служити тим чи іншим ідеологічним системам рано чи пізно зазнає краху...". "події 16 ст".

"Мор" - "про відносність усього, крім добра і зла, дивовижно пластично, з тонкими переходами від реальності до ірреальності", "повість про чуму у Львові в 20-ті рр. 17 ст.". Дивний Странній приходить до містечка, в якому лютує мор. При вході він зустрічає лікаря, який запитує його сердито: "Шукаєш смерті?". І той відповідає: "Я довго мандрував. Гляньте, пане, на мої патинки. Я вже не раз зустрічався з мором і дечому навчився. Від мору, пане, не рятується той, хто тікає. За містом лютює мор не менший і так само косить людей. Найліпший спосіб сховатися - наблизитися до нещастя".  

І "Сповідь" - дискурсійна повість про події 18 ст, "про істину - золотого птаха, яку треба шукати, але не ловити". Чимось нагадав роман Гессе "Степовий вовк", мабуть, тому, що головний герой перетворюється у вовкулаку, вовка. Він вигнаний якоюсь вищою волею Чорного чоловіка з свого дому, міста. Він живе в лісі, самотнім і голодним. Він збирає спочатку їстівні ягоди ще щось, а потім вбиває зайця, коня. Примикає до зграї, але коли зрая напала і вбила людину, він втікає від них. Вони звірі, а він людина у вовчій шкурі. Хороша повість. Відчувається, що сповідається не тільки головний герой, а ще й...

"- Ти гадаєш, око небесне, - сказав він, - що я сліпий, а не сліпий я. Думаєш, що я глухий, а в мене добре чують вуха. Думаєш, що маю затверділу душу, а вона в мене плаче щодня. Одне тільки правда: я вичерпаний. Я ниций. око небесне, і в цьому, здається, найбільша моя вина."

Валерій Шевчук -  дерев'яна українська церква в кожному селі, зайшовши в яку, дивуєшся: не маленька вона, а сягає далеко аж до неба.