Андрій Кокотюха "Червоний"

 Перше я прочитав "Таємне джерело", відгук написав більш негативний, аніж позитивний чи хоча б нейтральний, як то часто буває. Я не мав намірів читати інші його книги, просто познайомився з одним його романом і все, досить, як мені тоді думалося (це було в березні). Літо видалось не надто багатокнижним, а от осінь приваблювала насамперед тим, що мав відбутися Форум видавців, на який, за дивним збігом обставин, мене запросили, яко одного з авторів "Друзів незрадливих". Про цю книжку також можете знайти відгук. Тоді всі, мабуть, найбільше чекали одного роману: "Марусі" Шкляра. Тема національно-визвольного руху мене зацікавила більше, ніж та сама тема, але на уроках історії, тому, коли трохи пізніше вийшла книга "Справа отамана Зеленого", не довго думаючи, вирішив невдовзі придбати книжку. Ось так я її і прочитав, після чого кардинально чи не кардинально, проте змінив свою думку щодо т.зв. масової літератури Андрія Кокотюхи.

А тепер багато не буду писати. Книга сподобалась, хоча найкраща, на мою думку, з усіх - "Справа отамана Зеленого".

Новий роман не купляв, бо мені не сподобалася обкладинка. І назва. Здається, це вже межує з графоманством. Або з щоденною роботою, якою заробляєш на хліб.

Софія Андрухович "Фелікс Австрія"

Не так давно я читав інтерв'ю Софії, де вона розповідає про те, скільки всього змінилося в її житті. Тепер, коли я прочитав цю книгу, можу сказати, що здогадувався про, знову ж таки, те, яким буде сам стиль написання. Простіше кажучи, "Фелікс Австрія" мало чим відрізняється від того інтерв'ю: в ньому така ж безтурботна легкість, сповнена радістю існування. (В ширшому сенсі - радістю крихітного існування, що (для різноманітності) можна заримувати зі словом смакування). Тобто це ніби спілкування на свіжому повітрі, Софія розповідає нам (звісно словами Стефці) за чашкою кави про все на світі. Кожен розділ - довершений. Як писав хтось, слова стоять на своїх місцях, та й речення і цілі розділи також. Хоча не скажу, що я дуже вражений. Не дуже. Але вражений. А тепер залишається інтрига. Якою буде наступна книга? І це добре.

Юрій Покальчук "Не наступайте на любов" і "Анатомія гріха"

               Ну не можу я читати те, що мені не подобається. Я намагався прочитати всі вірші в першій книжці, намагався зрозуміти їх, але на цьому врешті поставив крапку.

Вірші Покальчука можна звести під один знаменник. І називається він "за межами логіки в країні див". Ні, було кілька рядків, котрі мені сподобались, але загалом його вірші примітивні, як на мене. Життя-буття, коротше кажучи.

А "Анатомію гріха" відкрив, прочитав декілька перших речень і закрив. Не цікаво. Принаймні мені.

Галина Пагутяк "Магнат"

Однозначно рекомендую цю книгу. Не тільки тому, що вона вийшла у видавництва Малковича, не тільки тому, що я "колекціонер" цієї серії, бо хіба може бути щось поганого в тому, щоб збирати на своїй полиці дійсно якісні книги і справді визначних письменників?

Пані Галина пише, що вона, образно кажучи, любить занурюватись у "цей час - початок ХVII століття" і їй не хочеться звідти йти. А ще, що не вона обрала ясновельможного Яна Щасного, а він її.

Варто зазначити, що ця книга, як, мені чомусь здається, й усі її книги, пронизані (і то доволі глибоко) містикою. А в даному випадку - спіритизмом.

Все-таки ні. В Шевчука "На полі смиренному" 11-12 ст, а тут - 17. Втім, все правильно. Шевчука і Пагутяк поєднує, можливо, один творчий дух (ну от, знову спіритизм;), але мої слова не претендують на істинність чи псевдоістинність, тому нічого агументувати-аналізувати не буду: просто мені так здалося і крапка. Або варто надалі не приділяти особливої уваги цьому. Просто коли читав "Слугу з Добромиля", то згадав Шевчука. В цьому нічого поганого нема, правда?

Ренсом Ріггс "Місто порожніх"

Кожен, хто читав, зробить для себе певні висновки, адже книжка написана саме для цього. Я не буду ні порівнювати з першою частиною, ні фантазувати про третю частину, якщо вона взагалі планується. Я скажу тільки, ну, одну фразу, одну таку думку, котра з'явилася в мене, коли я читав.

Ми живемо в прекрасному, дивному світі. Дехто цього не знає і ніколи не дізнається. Дехто здогадується, але теж напевне не знає. Однак цей світ не ідеальний. Люди не ідеальні. Зовсім не ідеальні. Серед них є один звір. Монстр, котрий прагне влади. Тому між добрими і злими точиться війна. Війна, котра одним завдає тільки біль і добавляє негараздів, а іншим приносить втіху.

Якщо коротко, то книжка, попри всю її дитячість, наївність, грайливість і так далі, зовсім не про це. Вона дає кожному шанс зрозуміти що правильно, а що ні.

У вужчому сенсі вона дає вибір.

Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля"

Ось так виглядає ця книжечка. Одразу треба сказати (бо забуду), що мені чомусь згадується твір Валерія Шевчука "На полі смиренному". З чим це пов'язано - не знаю, можливо, зі стилем написання, можливо, справа в століттях, тобто зараз я не можу конкретно сказати, але якби мав біля себе Шевчука, то дослідив би.

Дуже сподобалась химерність, яка присутня в книжці. Але це і не химерність, тобто не вигадка. Натомість щось третє. Сам не знаю.

Гаразд, щось я із цим відгуком гальмую.

Втім, книга сто відсотків варта Вашої уваги.

Андрій Кокотюха "Справа отамана Зеленого"

Довго лежала без діла ця книжка. Коли ж я взявся читати - теж не сподівався чогось грандіозного, проте безпідставно: автор настільки доступно й, як вірно хтось зауважив, "без зайвих емоцій" передав настрій, політичні коливання й напасті того часу, що читання перетворилося в превелике задоволення.

Безсумнівно Кокотюха є майстром гостросюжетних романів. Але це не означає, що для того, аби досягти такого ефекту, він вдається до якихось екстравагантних засобів.