вівторок, 25 листопада 2014 р.

Андрій Кокотюха "Справа отамана Зеленого"

Довго лежала без діла ця книжка. Коли ж я взявся читати - теж не сподівався чогось грандіозного, проте безпідставно: автор настільки доступно й, як вірно хтось зауважив, "без зайвих емоцій" передав настрій, політичні коливання й напасті того часу, що читання перетворилося в превелике задоволення.

Безсумнівно Кокотюха є майстром гостросюжетних романів. Але це не означає, що для того, аби досягти такого ефекту, він вдається до якихось екстравагантних засобів.


субота, 4 жовтня 2014 р.

Анджей Стасюк "Галицькі оповідання"



Більше сподобався "Корабельний щоденник". Цей твір здався дещо не стасюковим, яким я очікував його побачити після знайомства з автором. Але є моменти, коли речення або кілька влучних слів викликали в мене якусь почуттєву ланцюгову реакцію. Навіть не так. Я прочитував ще і ще, не менше десяти раз, ще і ще те саме речення або кілька вуличних слів (так, таких), думав, просто думав про те, що він написав, що хотів цим сказати. Це взагалі важко описати, але ви зрозумієте. А щодо тексту загалом, то трохи нуднувато. Проте я не жалкую. Дякую всім, хто долучився до створення цієї книги, хто подарував всім нам шанс прочитати "Галицькі оповідання" Анджея Стасюка, спритного сенсохідця, уважного фотографа найпрозоріших місць нашої душі.

субота, 27 вересня 2014 р.

Богуміл Грабал "Я обслуговував англійського короля"



Пишу цей відгук пізно вночі, книжку дочитав, коли повертався з Франківська до Львова. Книга захоплює з другої сторінки, тому що з першої ти ще не звикаєш до своєрідної (грабалівської, тепер можна казати) прози. Богуміл Грабал - це письменник, який стоїть поруч з Бруно Шульцом та ін. Його проза така, що одразу можна сказати: "Один з геніїв", тобто десь в тому ХХ столітті були такі люди, які творили щось таке, що зараз можна назвати чимось особливим. Це все дуже складно і потребує глибокого вивчення, яке, можливо, вже хтось проводив, одначе, потрібно сказати, що мені подобається власне така література: Бруно Шульц, Йозеф Рот, Тібор Дері, а тепер і Богуміл Грабал. І я взагалі дивуюся скільки може бути (ймовірно) таких авторів і книг, про яких ми нічого не чули і не знали, але вони, по суті, були (чи є) такими собі алхіміками слова, можливо, слова досі ХХ століття? Алхімія слова - це взагалі до мене, хоча  я всього лише неофіт. На цьому я закінчу. Досить вам цього, як писав Богуміл?

Книжка - супер.

Василь Шкляр "Маруся"




Щойно дочитав, пустивши скупу сльозу. Першу і останню. Бо цей національний бестселер”, як охрестили Марусю” ще, мабуть, в 2009 написаний не для того, щоб над ним побивались, а для іншого, можна сказати протилежного. Для того, щоб зібрати всю свою волю в кулак – і вмазати по окупанту як слід.


Що тут ще говорити? Хто не читав – обов’язково читайте

Ірен Роздобудько "ЛСД"



Передмова пані Тетяни Вергелес налаштувала, скажімо, на потрібну ноту, тому що прочитавши її, передмову, я вже знав, - довіряючи на слово, - що книга є суперовою. Не подумайте, що це іронія, ні, я направду сподівався, що Роздобудько, як завжди, не підкачає, тобто задоволення від прочитаного – гарантоване. Хто його гарантував? Та я сам, бо вже не одну книжку пані Ірен прочитав і ще жодна не залишила мене ні з чим.

Чимось нагадує “ЛСД” мені “Дім дивних дітей”, а ще такий фільм, де грає Єва Грін, забув його назву англійською. Чи не Crew? Однак з часом, а точніше зі збільшенням прочитаних сторінок, я зрозумів, що справа не в подібності декорацій, справа в начинці, як би міг хтось з письменників написати. Десь тоді я вже чітко розумів, що ЛСД – це ЛСД”, не щось інакше, не щось запозичене з Ріггза абощо.

Був цікавий момент, коли я їхав в автобусі до Львова і – ніхто не застрахований від такого – натрапив на кумедну фразу. Я засміявся і замовк, розуміючи своє хитке становище. Інші пасажири, котрих, здається, не було багато, як мені здалось, не відреагували на мій сміх. Ну й добре! Хто читав книгу, то, певно, зрозуміє. Йдеться про ті скорочені імена, наприклад, Пат, Тур чи хто там ще був. Також йдеться про собак.

Добре, що я нічого особливого не очікував. Бо колись таке сталося з Якби”. Я думав, що попереду на мене очікують якісь фантастичні пригоди, натомість це була просто хороша книга, як і кожна, яку я прочитав. А це: “Гра в пацьорки”, ”12”, ”Якби”, ”Оленіум, Я знаю, що ти знаєш, що я знаю”, а тепер і ЛСД”.
Тож такий відгук. Хто любить творчість Роздобудько – читайте.


PS: Вищезгадана пані Тетяна написала в передмові, що ця книга, на її думку, найкраща, проте я думаю, що найкраща книга в Роздобудько ще попереду. Звісно, я не читав багатьох її романів і так далі, але ви, мабуть, здогадуєтеся, що взагалі не варто говорити “найкраща” або “найгірша”. Бо сказати перше – означає поставити крапку, сказати друге – поставити хрестик. Щось таке.

Збірка "Друзі незрадливі"



Моя історія не найкраща, але й не найгірша. А загалом історії тут, – мається на увазі за майстерністю написання, адже окрім Карпи, Карп’юка і, можливо, ще когось серед авторів немає професійних письменників, – різні.

Хочу сказати, що книга дуже душевна, а назва звучить майже так само тепло, як “Теплі історії до кави”. Кожна історія – серце. І кожна історія по-різному, проте завжди дивує.

Є в цій збірці одне, на мою думку, беззмістовне оповідання (чи кілька), а є одне дуже сильне. Принаймні емоційно.


Ну і все. Дякую за таку книжку упоряднику Оксані Думанській. Окремо за ідею – Олександрі Коваль, ВСЛ – за примірник і Форуму – за конкурс.

неділя, 14 вересня 2014 р.

Володимир Лис "Іван і Таумі Ремпбел"



Добре все-таки, що перший роман Лиса, який я прочитав, був саме "Маска", оскільки він встановив такий собі рекорд, позначку, яку наступним романам ("Соло для Соломії", "Століття Якова" та інші) вже важко в принципі важко досягти бодай краєчком, наприклад, вуха чи що, тобто я (дякуючи хорошій пам'яті, як у Тібора Дері) погано пригадую послідовність прочитаних романів, але якби першим я прочитав "Маску" (що цілком вважаю імовірним), то наступні прочитані книги здавалися б не тим, не таким. Хоча, - ясна річ, сперечатися не буду, боже збав, - кожен твір Лиса - це щось інакше, не подібне на попереднє, втім - об'єднане суто Лисівським, скажімо, діалектизмом.

Здається, все набагато простіше, ніж мені хочеться. Проте й не потрібно щось спрощувати. Мабуть, варто говорити правду, принаймні так, як думаю, а оскільки особливих думок після прочитання цієї книжки не було, то ось я і пишу щось подібне на підведення ще одного невеличкого висновку-враження. Або просто фантазую, такий собі есей на тему "В.Лис і невеличкі села Волині". Або "Діалект на діалекті!". Ви маєте зрозуміти, що Лис дуже життєвий письменник. Наприклад, писав він про Загорєни - і я досі пам'ятаю назву цього села (яка пам'ять! одне слово!). От зараз запам'ятав ще й Кукурічки. А ще була Стара Вишня, ба просто Вишня, мо', солодка? кисла? Не знаю...

- І як тобі? - питає дівчина.
- Читати можна, якщо любиш Лиса, але не обов'язково.

Вона не зовсім, як мені здалось, зрозуміла як це так: любити чиюсь творчість і говорити "необов'язково", тому я повторюю, що якщо хочеш почитати (це так, як газету або переглянути улюблене недільне телешоу), то можна читати, але не обов'язково, тобто можна як-не-як і пропустити телешоу, не смертельно, ні, від такого не помирають, гарантую. Ось так. Я читав, бо це Лис. А міг і не читати. Я дуже його поважаю, але цю бурду нікому не рекомендую. І все ж таки один плюс є в цій книжці. Просто неймовірна концентрація діалектів ;)))

Дякую за увагу!