Анджей Стасюк "Корабельнний щоденник"

"Центрально-східну ревізію" я читав уже, тому, по суті, цей відгук не загалом про книгу "Моя Європа", а про "Корабельний щоденник" Анджея Стасюка.

Почну з того, що Стасюка я давно хотів почитати, так би мовити, познайомитися з ним. Але сталося щось інше: я не лише познайомився, я зустрівся віч-на-віч з автором. Ми зустрілися на дорозі, простій, грунтовій. Разом стояли, задивившись на знімок. Той самий, який переслідував автора 4 роки. Ми подорожували по цілій Європі, залишаючись при цьому на місці, ніби Схід і Захід пролітають перед нашим зором, а ми нерухомо стоїмо. Ніби на кораблі. Або ніби дивлячись з вікна.

Ось такий ефект - відсутньої присутності - виникав при читанні. В Андруховича, до речі, із Стасюком більше спільного, ніж, наприклад, в Карпи й Дереша, тобто набагато більше. Передусім це центральноєвропейська самотність, а пізніше пристрасть до географічних карт.

А більше не скажу. Читайте;)!

Юрій Андрухович "День смерті пані День"

Я дуже давно, ще, певно, зі шкільних років, хотів почитати більше американської літератури. Не пам'ятаю вже, може, тоді я більше схилявся до  поезії? В будь-якому разі Америка залишалася для мене досі невідкритим континентом (компонентом). Керуак для мене був поки що ніким, як і О'Гара, Гінзберг, Крілі, Корсо, Ферлінгетті, Ешбері, Снайдер, Данкен, Кок.

Це був маленький вступ. А зараз, власне, буде маленький відгук. Книжка сподобалася, бо по-іншому не могло бути. Кожен поет - своєрідне відкриття Америки, її фрагмент і реноме... Що тут ще сказати? Вже читаючи останні кілька сторінок, у мене виникла думка, що кожен поет - гідний для поклоніння ідол, тобто я з легкісю міг би стати одним із прихожан цього культу. Бо він живий і наповнений бунтуючим духом, духом контркультури, Великого Сюру.

Нам дуже бракує українських перекладів, цих авторів зокрема. Можу поспівчувати всім і сказати: "Не вистрибуйте з вікон, у нас є "День смерті пані День".

Ось такий відгук, друзі.

Андрухович, Дереш, Жадан "Трициліндровий двигун любові"

Літо видалось не надто багатокнижним, якщо можна так сказати. Передусім через те, що червень-липень - це період закінчення навчального року і отримання\подання різних документів. А щоб їх отримати і подати, треба багато часу проїздити в автобусах, прочекати біля зачинених дверей, проторчати в найтемніших коридорах без власної на те згоди. Тобто я не хотів цього, проте не міг просто розвернутись і піти.

Було цікаво прочитати перші оповідання Андруховича. Це було схоже на невеличке садо-мазо у його дещо спрощеній формі: читання чогось лірично-наївного, - як це сказати? - особистого, можливо, навіть чистого.

Я дивитися на Дереша не можу, не те що читати чи слухати. Але, - можливо, заради майбутнього відгука, а відтак і позитивної тенденції кількості прочитаних книг (Кідрук, приміром, прочитав за певний місяць 5 книг, а я, як міг бачити в цьому блозі, 7-8), - я продовжував читати. Короше кажучи, я прочитав есеї Дереша, але читання як таке не було навіть добровільно-примусовим, а якимось примусово-примусовим, хоча мене й ніхто до такого не спонукав. Я сам винний, авжеш.

Перша сторінка Жадана - порвала! Я сміявся беззупинно 5 хвилин. Потім пішло дещо повільніше, але загалом враження про Жадана залишилось таким, як і раніше, тобто позитивним. Навіть не знаю що можна сказати про Сергія негативне, мабуть, нічого.

Ось такий, друзі, відгук.

Ірен Роздобудько "12"

Дивно, але недавно я зрозумів, що ніколи не чув її голосу. Та менше з тим: за кілька хвилин критична ситуація, що зненацька виникла, нормалізувалася.

Обкладинка не вразила. Кілька перших сторінок навіть не зацікавили. Я взагалі був подумав, що ця книжка про якусь дівчинку, котру нудить від світу і так далі. Потім стало - як не дивно - цікавіше. Книга складається з трьох частин. Перша - найбільша, друга - зо два-три десятка книг. І третя - зовсім крихітна. Отож читалося мені приблизно якось так:

1)

шо за хірня? я таке не буду читати, либонь, я всяке читав, але щоби знову ставати на граблі - ні-і-і, дякую, але ж роздобудько, треба дотерпіти хоча б до середини, а там - будь шо будь, отже висновок - нада фєдя, нада, почав - то закінчи, бодай до середини

тепліше, в сенсі цікавіше, ні, направду, я не кривлю, героїня слухає розповіді, м'яко кажучи, божевільних, вдома переслуховує плівку, повільно і в неї їде дах, принаймні починає рухатися, а якому напрямку - то вже таке, третьосортне, ще трохи і все, фініш, а там, диви, і сенс побачиш, себто відкриється щось дивовижне

овва, приїхали, дівчинко
тепер ти стоїш перед вікном і розмовляєш з тінню - як тобі, неприкаянній, здалось - чоловіка, проте коли ти обернулася - то нікого, ясна річ, не побачила

2)

не розумію

хто він такий?

хто вона така?

другий розділ взагалі до певного моменту незрозумілий, проте лише до певного моменту

3)

частково метафізика
частково фільозофія
частво просто особисті речі, про які нам хоче - тет-а-тет - розповісти автор з вуст якого-небудь героя
закінчується все приблизно як у магічному театрі
останній рядок ставить крапку над одним великим і: назва книги

Ось такий, друзі, відгук.

Дері Тібор "Любий бо-пер!.."

Скажу відверто: останнім часом, коли я навідуюся до книгарні, довго стою, не знаючи що вибрати, тобто пробігаю поглядом імена й назви книжок, але великого бажання придбати щось нема. Хапаю нервово щось до рук і ставлю назад. Думаю тоді: "Халепа! Що мені купити?!"

В таких випадках треба мати запасний план: в подібних ситуаціях не можна панікувати. Але про який спокій іде мова, коли "халепа!"? Коли не те, що нема бажання, а його взагалі нема. Гаразд, щось не те пишу.

Тібор Дері - угорський письменник. Про це та багато іншого ви дізнаєтеся, прочитавши цю симпатичну книжечку. У вас, звісно, буде вибір: читати чи ні. На користь другого варіанту зіграє дивна, як на перший погляд, назва. Бо-пер!.. Що за фігня? - запитаєте ви. І, втім, слушно.

І стається дивовижа: прочитане перше речення. А за ним абзац і сторінка. Десь на цьому місці, - між першою і другою сторінкою, - вже немає (ні, не бажання) сумнівів, що цей письменник, Бо-Пер, не те, що геніальний, - а приємний, тобто ви зрозуміли. Його слова легкі й пухнасті (особливо там де часто-густо порівнює щось із печінкою, шлунком, ще якимись органами), а сам автор настільки самоіронічний, що поневолі сам стаєш таким, тобто майже геніальним, принаймні таким хочеться бути: незлецьким писакою. Другосортнім, як би сказав безсмертний Тібор.

Прочитав (якщо просумувати) за кілька годин, міг впоратися і швидше, але навіщо цей поспіх, якщо в книзі йдеться про старість? Я кардинально інший від Тібора в усіх значеннях, деколи по-змовницьки усміхався прочитаному, деколи ніяк не реагував на неймовірні викрутаси вищого письменницького пілотажу. Деколи, щоправда, мені захоплювало подих. Справа навіть не у висоті чи стрімкості падіння, чи злету, а в - таке гарне слово є - просторікуватості, тобто беззмістовності сказаного. Але власне не в ній, а в тій багатозначності, що проступає вряди-годи з її безглуздої поверхні.

Ось так завжди: хочеш прикрасити - виходить щось на кшталт прифальшованості, і це відразу відчувається.

Друга спроба!

Я допетрав! Справа в зворотньому процесі: в тому, щоб говорити так, як є, не прикрашати. Ні, знову не те. Коротше кажучи, сміливо беріть 40 з лишком гривень і поспіхом забирайте з книгарень цю книгу, поки ще вона є на полицях!

Вам сподобається. Це я гарантую.