Богуміл Грабал "Я обслуговував англійського короля"

Пишу цей відгук пізно вночі, книжку дочитав, коли повертався з Франківська до Львова. Книга захоплює з другої сторінки, тому що з першої ти ще не звикаєш до своєрідної (грабалівської, тепер можна казати) прози. Богуміл Грабал - це письменник, який стоїть поруч з Бруно Шульцом та ін. Його проза така, що одразу можна сказати: "Один з геніїв", тобто десь в тому ХХ столітті були такі люди, які творили щось таке, що зараз можна назвати чимось особливим. Це все дуже складно і потребує глибокого вивчення, яке, можливо, вже хтось проводив, одначе, потрібно сказати, що мені подобається власне така література: Бруно Шульц, Йозеф Рот, Тібор Дері, а тепер і Богуміл Грабал. І я взагалі дивуюся скільки може бути (ймовірно) таких авторів і книг, про яких ми нічого не чули і не знали, але вони, по суті, були (чи є) такими собі алхіміками слова, можливо, слова досі ХХ століття? Алхімія слова - це взагалі до мене, хоча  я всього лише неофіт. На цьому я закінчу. Досить вам цього, як писав Богуміл?

Книжка - супер.

Василь Шкляр "Маруся"

Щойно дочитав, пустивши скупу сльозу. Першу і останню. Бо цей “національний бестселер”, як охрестили “Марусю” ще, мабуть, в 2009 написаний не для того, щоб над ним побивались, а для іншого, можна сказати протилежного. Для того, щоб зібрати всю свою волю в кулак – і вмазати по окупанту як слід.

Що тут ще говорити? Хто не читав – обов’язково читайте. 

Ірен Роздобудько "ЛСД"

Передмова пані Тетяни Вергелес налаштувала, скажімо, на потрібну ноту, тому що прочитавши її, передмову, я вже знав, - довіряючи на слово, - що книга є суперовою. Не подумайте, що це іронія, ні, я направду сподівався, що Роздобудько, як завжди, не підкачає, тобто задоволення від прочитаного – гарантоване. Хто його гарантував? Та я сам, бо вже не одну книжку пані Ірен прочитав і ще жодна не залишила мене ні з чим.

Чимось нагадує “ЛСД” мені “Дім дивних дітей”, а ще такий фільм, де грає Єва Грін, забув його назву англійською. Чи не “Crew”? Однак з часом, а точніше зі збільшенням прочитаних сторінок, я зрозумів, що справа не в подібності декорацій, справа в начинці, як би міг хтось з письменників написати. Десь тоді я вже чітко розумів, що “ЛСД” – це “ЛСД”, не щось інакше, не щось запозичене з Ріггза абощо.

Був цікавий момент, коли я їхав в автобусі до Львова і – ніхто не застрахований від такого – натрапив на кумедну фразу. Я засміявся і замовк, розуміючи своє хитке становище. Інші пасажири, котрих, здається, не було багато, як мені здалось, не відреагували на мій сміх. Ну й добре! Хто читав книгу, то, певно, зрозуміє. Йдеться про ті скорочені імена, наприклад, Пат, Тур чи хто там ще був. Також йдеться про собак.

Добре, що я нічого особливого не очікував. Бо колись таке сталося з “Якби”. Я думав, що попереду на мене очікують якісь фантастичні пригоди, натомість це була просто хороша книга, як і кожна, яку я прочитав. А це: “Гра в пацьорки”, ”12”, ”Якби”, ”Оленіум”, “Я знаю, що ти знаєш, що я знаю”, а тепер і “ЛСД”.

Тож такий відгук. Хто любить творчість Роздобудько – читайте.

PS: Вищезгадана пані Тетяна написала в передмові, що ця книга, на її думку, найкраща, проте я думаю, що найкраща книга в Роздобудько ще попереду. Звісно, я не читав багатьох її романів і так далі, але ви, мабуть, здогадуєтеся, що взагалі не варто говорити “найкраща” або “найгірша”. Бо сказати перше – означає поставити крапку, сказати друге – поставити хрестик. Щось таке.

Збірка "Друзі незрадливі"

Моя історія не найкраща, але й не найгірша. А загалом історії тут, – мається на увазі за майстерністю написання, адже окрім Карпи, Карп’юка і, можливо, ще когось серед авторів немає професійних письменників, – різні.

Хочу сказати, що книга дуже душевна, а назва звучить майже так само тепло, як “Теплі історії до кави”. Кожна історія – серце. І кожна історія по-різному, проте завжди дивує.

Є в цій збірці одне, на мою думку, беззмістовне оповідання (чи кілька), а є одне дуже сильне. Принаймні емоційно.

Ну і все. Дякую за таку книжку упоряднику Оксані Думанській. Окремо за ідею – Олександрі Коваль, ВСЛ – за примірник і Форуму – за конкурс.

Володимир Лис "Іван і Таумі Ремпбел"

Добре все-таки, що перший роман Лиса, який я прочитав, був саме "Маска", оскільки він встановив такий собі рекорд, позначку, яку наступним романам ("Соло для Соломії", "Століття Якова" та інші) вже важко в принципі важко досягти бодай краєчком, наприклад, вуха чи що, тобто я (дякуючи хорошій пам'яті, як у Тібора Дері) погано пригадую послідовність прочитаних романів, але якби першим я прочитав "Маску" (що цілком вважаю імовірним), то наступні прочитані книги здавалися б не тим, не таким. Хоча, - ясна річ, сперечатися не буду, боже збав, - кожен твір Лиса - це щось інакше, не подібне на попереднє, втім - об'єднане суто Лисівським, скажімо, діалектизмом.

Здається, все набагато простіше, ніж мені хочеться. Проте й не потрібно щось спрощувати. Мабуть, варто говорити правду, принаймні так, як думаю, а оскільки особливих думок після прочитання цієї книжки не було, то ось я і пишу щось подібне на підведення ще одного невеличкого висновку-враження. Або просто фантазую, такий собі есей на тему "В.Лис і невеличкі села Волині". Або "Діалект на діалекті!". Ви маєте зрозуміти, що Лис дуже життєвий письменник. Наприклад, писав він про Загорєни - і я досі пам'ятаю назву цього села (яка пам'ять! одне слово!). От зараз запам'ятав ще й Кукурічки. А ще була Стара Вишня, ба просто Вишня, мо', солодка? кисла? Не знаю...

- І як тобі? - питає дівчина.

- Читати можна, якщо любиш Лиса, але не обов'язково.

Вона не зовсім, як мені здалось, зрозуміла як це так: любити чиюсь творчість і говорити "необов'язково", тому я повторюю, що якщо хочеш почитати (це так, як газету або переглянути улюблене недільне телешоу), то можна читати, але не обов'язково, тобто можна як-не-як і пропустити телешоу, не смертельно, ні, від такого не помирають, гарантую. Ось так. Я читав, бо це Лис. А міг і не читати. Я дуже його поважаю, але цю бурду нікому не рекомендую. І все ж таки один плюс є в цій книжці. Просто неймовірна концентрація діалектів ;)))

Дякую за увагу!