Іван Багряний "Огненне коло"

Говорити про класику набагато складніше, ніж про сучасну літературу, тобто говорити про класику набагато складніше, ніж, наприклад, про "Культ" Дереша. Кожне слово має бути обдуманим і зваженим на терезах власних переживань.

Багряний. "Тигролови", "Сад Гетсиманський"... При чому шкільна програма, здається, зупиняється лише на "Тигроловах". Мені пощастило прочитати "Сад Гетсиманський" в той, шкільний, час. Про інші твори письменника я не задумувався... тоді.

На Майдані ми з дівчиною, моїм андрогіном, зустріли одну бабусю, а радше вона сама підійшла, тримаючи в руках клаптик білого паперу. На ньому, коли бабуся лагідно простягнула його нам, ми побачили вірш (увага! — як пише Андрухович) Івана Багряного. Так, кивала головою бабуся, теж лагідно, він, говорила вона, дійсно писав вірші. І в нього дійсно їх багато. Дві? Три збірки? Чи одна найпотаємніша, про існування якої ніхто не знає?

Словом, заінтригувало. Бо, прочитавши вірш до крапки, — по всьому тілу хвилею пробігли/прокотились комашки. В Інтернеті не складно було знайти ще два твори письменника, прозові: повість про трагедію під Бродами, де "свої" вбивали "своїх", тобто українці українців, молоді синьоокі мрійники молодих синьооких мрійників, власне, "Огненне коло" і роман "Людина біжить над прірвою".

Тепер можу сказати, ба, заявити офіційно, що назви ці мені як-не-як знайомі, але читати ці твори, на жаль, мені раніше не доводилося.  Зараз, як Ви вже подумали, я за них взявся;)

Вже читаючи "Огненне коло", звернув увагу на дивні й красиві слова: балькон (а не балкон), тіль-тіль (щойно), товкотня (метушня), цебто (а не тобто й себто) і багато інших слів, які, по суті, не являються неологізмами чи ще чимось таким новим і непізнаним, просто дещо забутим. Даремно.

Можна багато говорити про "спільну ПРИРЕЧЕНІСТЬ і спільну долю", що в'яже усіх тих головних героїв — а їх десятки тисяч! Тих простих хлопців, — але навіщо? Хіба і так не ясно, що це треба раз прочитати — і втямити. Хіба не зрозуміло, що в нас всередині є порожнини, які потребують заповнення, самі того не відаючи. Чим, спитаєте Ви, ці порожнини заповнювати? Так ось такими Багряними... кровавими... трагічними... опаловими, як те небо.

Аркадій і Борис Стругацькі "Пікнік на узбіччі"

Ти повинен зробити добро зі зла, тому що більше його нема з чого зробити.

Р. П. Воррен

Ось таким епіграфом починається фантастична повість братів Стругацьких, написана в 1972 році. Це вже після прочитання я вирішив глянути, що про неї "скаже" Вікіпедія, а до того, коли я тільки-но взявся до книжки, вона здалася мені цікаво. Цікавість минула за дві-три сторінки, коли, власне, фантастичний "вступ" закінчився, а після нього почалися сірі будні сталкерів паралельної реальності 19.. року.

"... І сіро все, сіро. Щодень сіро, і щовечора, і щоночі".

Прибульці й сталкери? Що спільного, питав себе я, адже я грався у "S.T.A.L.K.E.R" і знаю про це все трохи більше, ніж той, хто не грався у таку комп'ютерну забавку. Але, мабуть, тоді, в 1972 році навіть лідери радянської фантастики не знали, що 26 квітня 1986 року бабахне четвертий енергоблок...

Стоп. Подумали, подумали... так, сталкери тепер уже не ті, що були колись. Жартую;) Просто дехто не читав "Пікніка на узбіччі"і не засвоїв урок.

"Гроші потрібні людині для того, щоб ніколи не думати про них..."

Все це комерція, все це "тільки рила, рила, рила", які багатіють на катастрофах. Невже дійсно хтось міг використати слово "сталкер" і присобачити його до віртуальної реальності, створивши гру? Мабуть, ні. Але я щойно усвідомив наскільки інформація, мається на увазі різна, різнотипна, художня і реальна, якщо можна так сказати, — наскільки вона деколи взаємодоповнюється, наскільки по-різному й по-новому вона може поєднуватись (і руйнуватись? Взаємно...)

"Плювати на роки — ми не помічаємо, як усе змінюється. Ми знаємо, що все змінюється, нас змалку вчать, що все змінюється, ми на власні очі бачили як усе змінюється, і водночас ми не здатні помітити ту мить, коли відбувається зміна, чи шукаємо зміну не там, де слід було б".

72-гий, 86-тий, 2013-тий... не за горами й другий десяток, третій, четвертий. А ви можете уявити собі, наприклад, 2089 рік? Літаючі машини, кібернетика, кло(у)нування? Ні і ще раз ні... Мені здається, що й фантастики буває забагато й що колись-таки і вона не зможе УЯВИТИ собі те "не за горами". Чи зможе? Або принаймні звернути свої погляди-ракети в минуле...

"... Єдине, задля чого він жив останні місяці, була надія на диво".

Як, чорт забирай, влучно!


І останнє, що я хочу процитувати: "Треба змінювати все. Не одне життя і не два життя, не одну долю і не дві долі — кожний гвинтик цього смердючого світу треба було змінювати..."

Не опускайте руки, панове!
Нам потрібно ці гвинтики замінити новими!
Нам потрібно знайти "Золоту кулю"!
Нам потрібна така фантастика, хай навіть і половина тексту сміття, а десята частина тієї  половини годиться до цитування!

Володимир Лис "Щоденники Ієрихар", "Ваза"

Зараз я сиджу вдома перед комп'ютером, мирно попиваю гаряче молоко й переглядаю "гарячі" новини. Переді мною лежить "Щоденники Ієрихар". Ну, Володимир Лис - це Володимир Лис, а в цьому романі й повісті ("Ваза") ми бачимо (чомусь подумав, що бачимо левову частку) одну з граней творчості Лиса. Так, неочікувано. Так, своєрідно. Так і ще раз так. Звісно, що у фантастиці автор не настільки сильний, як Кінг чи Азімов приміром, але варто зазначити, що його фантастика не поступається творам Бредбері. Власне, у цьому випадку не потрібно порівнювати різних письменників. Бо кожен по-своєму чудовий. Чу... 

"Щоденники Ієрихар" - це історія любові. 

Космічної любові в людському розумінні. 

І людського кохання в космічному масштабі. 

Цими трьома реченнями можна й закінчити даний "відгук". Є багато речей, котрі сподобались по ходу читання. Але говорити про них не буду, бо хто вже читав Володимира Лиса - зрозуміє, а хто ще ні - на нього чекають приємні "відкриття". 

І окремо про "Вазу". Повість. Буквально на 35 сторінок машинопису. І, по суті, в ній ідеться про вазу, але одухотворену. Там є зав'язка. Кульмінація з трагічними нотками. І розв'язка... світла... обірвана...