Ірен Роздобудько "Оленіум"

Прочитав також сьогодні.
 
"Оленіум" - маленька книжечка на 158 сторінок крупними буквами.

На першій сторінці пише "Комедія абсурду".

Це такий собі своєрідний глум: над українськими політиками і журналістами, письменниками і простими людьми. Трохи зухвалий, але не саркастичний, трохи запаморочливий, але точний. І, звісно ж, абсурдний до неможливості.

Отже, це такий собі своєрідний крупний глум.

І що цікаво: я жодного разу не посміхнувся навіть в душі. Мабуть, абсурд зовсім не смішний, коли стосується тебе і твого життя, країни і суспільсва, в оточені якого ти перебуваєш. Якось так.

Ірен Роздобудько "Гра в пацьорки"

Прочитав сьогодні.

Нічого поганого чи хорошого не можу сказати. Це такий випадок, коли тобі просто приємно читати, немов розмовляєш з незнайомою людиною, яку зустрів у книгарні.

Сподобались три цитати, знайшов три опечатки.

Цитат у Малярчук більше. А помилок, здається, менше. Але я вже давно зауважив, що книжки, як і люди, мають недоліки. Тому ідеальні книжки - це штучні книжки, як, зрештою, і люди, що вдають із себе ідеальних.

Таня Малярчук "Звірослов"

Звірослов - п'ята книга Тані Малярчук, якщо вірити Вікіпедії, а не бібліотекарці, котра казала, коли я брав цю книжку, що вона перша.

• Ендшпіль Адольфо, або троянда для Лізи (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004)
• Згори вниз. Книга страхів (Харків: Фоліо, 2006; Харків: Фоліо, 2007)
• Як я стала святою (Харків: Фоліо, 2006; Харків: Фоліо, 2008)
• Говорити (Харків: Фоліо, 2007)
• Звірослов (Харків: Фоліо, 2009)
• Божественна комедія (Харків: Фоліо, 2009)
• Біографія випадкового чуда (Харків: КСД, 2012)

Вона пише, ніби не пише.
Ми читаємо, ніби не читаємо.

Легко. Класно. Весело. Вкотре переконуюся, що Таня Малярчук - одна з улюблених авторів. Можливо, не так улюблених, як приємночитабельних, якщо можна так сказати. Тобто приємно читати. І все. НА цьому відгук закінчується.

Валерій Шевчук "Птахи з невидимого острова"

"Йому захотілося раптом скласти трен про все те, лямент героїчний, щоб його могли співати тисячі таких самих невільників, як він; барвисті слова ладнав одне до одного".

Так можна сказати не тільки про Олізара, головного героя, а й про самого Шевчука.

Він той, хто ладнає слова один до одного.
А його проза - барвиста.

Вікторія Гранецька "Тіло"

Якщо є такі романи, які можна назвати нейтральними, незарядженими якоюсь особливою енергією, то "Тіло" - один із них.

Напишу коротко.

Не сподобалося. Ні в якому разі не ведіться на яскраву обкладинку.

Назвімо цей твір спробою.
І дамо Вікторії Гранецькій ще один шанс.

Максим Кідрук "Мексиканські хроніки"

Найперше, що спадає на думку, це "Марсіанські хроніки" Бредбері, але, звісно, нічого спільного з "Мексиканськими хроніками" Кідрука вони не мають. Хтось може подумати, що Максим сплагіатив назву, але в кінці своєї книжки автор розказує про те, чому саме така назва: "Назва "Мексиканські хроніки" прийшла раптово з нізвідки". Ось так. Звідки прийшла ідея Бредбері в голову - особисто я не знаю.

Перефразовуючи слова самого автора, я скажу про його книгу так: "Він написав щось небуденне, хай не визначне, але справді незвичне".

Дочитавши, я зрозумів суть його автографу. "Великих мрій та сил на їх втілення!". Бо книжка про Мрію. Мрію поїхати в Мексику, але, як каже Макс, в кожного своя Мрія, своя Мексика.

Спочатку я якось негативно окреслив своє ставлення до Кідрука. До речі, Ви знали, що правильно говорити не Кі'друк, а Кідру'к? Прочитавши "Хроніки", я збагнув, що не можна перше говорити, а потім думати. Те, що я сказав у недавньому пості - це суто суб'єктивна думка, яка взялася в моїй голові, як і назва "Мексиканські хроніки", нізвідки. Можливо, мене трохи налякав пригодницький жанр в стилі а-ля програми "Орел і Решка". Можливо. Все-таки пригоди - трохи не моє. Мені краще почитати якусь метафізику на грані безпардонності, якусь фантастику до божевілля прекрасну. А тут - пригоди. Ось...

Але книжка мені сподобалась. Тут Ви й відпочинете, і напружитесь, і попереживаєте, спітнієте, змерзнете, пофантазуєте, посмієтеся. З останнім у автора все гаразд. Над деякими сценками я просто-напросто заходився сміхом, звісно, стараючись не виказувати, що я регочу над книжкою. Уявіть, що подумають люди, наприклад, в автобусі. 

Гарних пригод усім!

Скоро буде нова книжка! Ура!

Іван Багряний "Людина біжить над прірвою"

Нарешті дочитав.

До "Тигроловів", "Саду Гетсиманського" і "Огненного кола" долучився роман "Людина біжить над прірвою".

Читається легко й швидко, незважаючи на те, що текст красномовний по-багрянівськи і складний. Відразу скажу, що сюжет не динамічний. Німці, "наші", партизани, "торбешники", запроданці, зрадники, невинні, матері та жінки, хворі й босі "салдати", а ще голодні, вимучені, спустошені, невиспані, але воістину з вірою у серці. З вірою повернутись додому живими. Так, могли в будь-яку мить пристрелити на місці. Так, могли відвести в ліс або на цвинтар, заставивши самому собі рити могилу. Так, знущалися з твоєї національності, принижували, множили на нуль усю твою незнищенність. Так, було важко.

Максим, головний герой, витримав натиск фронту чи фронтів, витримав і не зламався.

Читайте, бо це треба читати.
Читайте, щоб мати повнішу картину творчості Багряного.
Читайте, аби збагатити свою мову, адже в творі багато архаїзмів, які можна осучаснити.
І, на кінець, читайте, бо це наше.